Євген Гуцало - Голодомор

• Название: Голодомор
• Автор: Євген Гуцало
• Издательство: "Молодь"
• Жанр: Историческая проза
• Год: 1990

Повість „Голодомор” (1990) українського письменника Євгена Гуцало (1937-1995) розповідає про ті трагічні сторінки історії Українського Народу, які в радянські часи приховували навмисно.  Сюжетна проекція трагедії голоду визначила картини 1932-1933 рр. Об'єктивне бачення тогочасної дійсності спонукало письменника відмовитися від однолінійно послідовного нанизування подій. Зображення загальної катастрофічності людського життя будується на руйнівному - заданому “згори” втручанні репресивної машини у долі персонажів. Незважаючи на те, що чимало з них виконують другорядну чи й епізодичну функцію, кожен із них перебуває у ідейно-тематичній залежності з іншими, як і протагоністами.

У пам'яті українських селян назавжди викарбувалися страшні картини голодомору 1933 року, людське життя в ті часи перетворилося на пекло. Досі в селянські сни приходять похмурі тіні померлих, досі болить душа, що звідала нелюдське горе. А в той час, коли вимирало українське село, більшовики заявляли про розквіт соціалістичного будівництва. Саме тоді Сталін проголосив знамените своїм лицемірством гасло: "Жити стало краще, жити стало веселіше!" Під цей бравурний акомпанемент померлих від голодомору закопували у великих могилах, а траплялося й так, що закопувати було вже нікому.

Ми зобов'язані знати правдиву історію своєї землі - саме про таку історію розповідає повість Євгена Гуцала "Голодомор". 

---

Ой, зелений барвіночку,

стелися ще нижче,

а ти, милий, чорнобривий,

присунься ще ближче...

Ген і солом'яна хата хрещеної видніє в хмарі цвіту, й така ж хмара вишнево-сливого цвіту піняво-легенька, що якби подув зараз вітерець, то підхопив би хмару, поніс на сине море небесне й там залишив, щоб пливла за далекі обрії. І в Галі груди чомусь роздимаються від радості. Може, тому, що таке видиво спадає па думку? И вона йде прудкіш, щоб хутчій вспіти на обійстя.

А поле кругом — де падалицею зеленіє, де бур'яном, а де чорніє незораною і незасіяною чорною землею, й хоч би одненька людська душечка в полі, то не видно. Мабуть, деінде орють і сіють.

Галя стає біля воріт, усміхається на вікна й жде: може, хрещена побачить її в шибку — й вийде. Двері відчинено, ось-ось ступить через поріг.

— Хрещена! — кличе.

Нема нікого з хати — й усміх гасне.

— Хрещена!..

Галя поволі ступає по зеленому споришу, заглядає в сіни. Діжку в кутку перевернуто, врозкидь на долівці лежать граблі, вила, сапа, сокира. Хто ж це поваляв-поперевертав?

— Хрещена,— стиха озивається, наче кличе на поміч.

А в хаті — рейвах, не доведи господь... З печі попіл вигорнуто на припік, біля печі побиті на череп'я горщик і макітра. Віко скрині відчинено, а скриня порожнісінька. Потрощено-скособочено ткацький верстат, на якому хрещена вже й не тче, це — спадок від її батька-матері. І — стіни чимось поколупано чи сокирою порубано. Хто ж це стіни порубав?

А ще — сволок порушено: видно, теж рубали сокирою.

Що тут скоїлося, де хрещена?

Хотіла Галя покликати — й голос віднявся, сів у грудях. Хотіла ноги відірвати від долівки, а ноги як повростали в долівку... Не інакше, як злодії вдерлися в хату, що відбігла в поле від села. Оце злодії так пограбували хрещену. А де ж вона сама, де, чому ніде не видно, чому не озивається?

Й невідома сила виносить Галю з поруйнованої німої хати. Здається, що зараз хтось гнатиметься. Що причаївся хтось поміж розквітлого вишневого саду, поміж сливок. Що прямо з неба кинеться.

Німує поле—страшно так німує.

Біжить не вуличкою-узвозом, а околицею—й скоро опиняється на цвинтарі, забувши про материну засторогу. Могилки й хрести — в цвіту, гудуть бджоли, щебечуть пташки. Мир поміж покійників, благодать. Оглядається назад, чи ніхто не женеться, й так якийсь час іде стежкою, йде задки — й голова через плече.

Наче нікого.

И раптом душа її замерзає — і поволі опускається в п'яти від несподіваного переляку.

Щось гарчить люто, погрозливо. Де гарчить, де? Звідки небезпека — й куди тікати? Галя веде очима довкола по цвинтарю — й зовсім неподалік, поміж могил, бачить собак. Чорний кудлатий собака, рудий собака, рябий собака. Вищирені пащі, гострі ікла, висолоплені язики. Якісь чужі собаки, звідкись набігли в їхнє село, ось зараз кинуться на неї.

Але собаки не кидаються на Галю, наче не бачать. Може, зчепилися між собою і гризуть одне одного? Та ні, щось валяють поміж могил, щось шматують — і не можуть поділити. Якісь онучі — не онучі, дрантя — не дрантя, вчепилися рвуть, несамовитіють.

Бож-ж-женьку ж мій, та це голова людська!

Та це ж приблудні собаки деруть на цвинтарі людську голову...

Чи не хрещена?

Галя як прикипає божевільним поглядом до пошматованої людської голови, яку з гарчанням гризуть собаки. Посмугований лоб, кривавий, з обдертою шкірою. Об'їдені щоки, без носа, без губів, а замість очей — якесь страхітливе клоччя.

Галя задкує навшпиньки, не відриваючи стуманілого зору від собак, які, здається, ось-ось уже кинуться на неї. І нарешті зривається на біг. Біжить поміж могил, поміж хрестів, поміж гранітних плит, наражаючись на кущі, на бузину, якою поріс цвинтар, і її губи дзигонять риданням:

— Хрещена...

Прибігла на обійстя своє, кидається в клуню, забивається в куток, поміж сніпків перепрілих, і нажаханими очима дивиться на двері, чи не вдеруться собаки, чи не вбіжать злодії, і її лихоманить, і в зорі її тьмяніє, аж поки тьма розливається в свідомості чорним сном.

За вікнами тихо шумить нічний дощ. Дощ без вітру, без стогону дерев та без того завивання, коли в єдиному пориві все гуде — і на землі, й на небі. Зрідка спалахне блискавка, освітивши хату, а з хати видно тоді омитий водою садок. І ще зрідка озветься грім — чи над селом, чи за селом, а буває, що над самою хатою, задзвенівши шибкою в рамі, чи полумисок здригнеться на миснику.

Марія не спить, лежить з розплющеними очима. Сон відлетів далеко, не склеплює повік, і Марія чується на душі так, наче спокійна нічна гроза погримує та поблимує у її думках, у її серці.

— Ти чуєш?

Може, це дощ так шепоче по стрісі...

— Маріє, ти спиш?

Таки не дощ, а Павло з лежанки шепоче.

— Чую... Спи, гроза надворі... Грім гримить,— позіхає жінка.

— Та яка гроза, який грім,— сичить чоловік.— Ти прислухайся. Хіба то грім? О...

Справді, і не дощ, і не грім, а на хатньому причілку біля комори щось гупає. Так глухо, що ледве чути.

— Що це? — спросоння озивається Галя — й зразу ж засипає під неспинний шелест дощових крапель. Гупне — й стихне, гупне — й стихне.

— Боже, як страшно. Хто це? — Марія зводиться в ліжку, закутується рядном, наче в рядні прагне сховатися.— О, знову...

— Добирається хтось.

— До нас? А як же ми...

— У комору. А може, по наші душі.— Павло Музика встає з лежанки, дістає з-під подушки сокиру.— Ось я піду...

— Не смій! — схоплюється в білій сорочці Марія і кидається до чоловіка, обвиває руками шию.— Не ходи.

— Як то не ходи? — сахається від жінки.

— Бо ти не знаєш, скільки їх. Не ходи. Вони теж не голіруч.

— Отак і чекати на смерть?

— Може, пронесе... Вони в комору добираються.

— Ось я й почекаю на них у коморі.

— Порожня ж комора, що там візьмуть? Не ходи з сокирою в комору, не йди.

Спалахує блискавка, б'є грім — і обоє Музик мало не присідають, наче їм на голови стеля обвалюється з тріском. Далі грім починає гуркотіти й гукотіти, за його вилясками й шуму дощу не чути... Чи то небо обвалюється на землю, чи то село западає в пекло. Здається, що злодії не тільки підкопалися під комору, а й у сіни добралися, ось-ось відчиняться двері...

Вже перед досвітком стихає гроза, настає запаморочлива тиша, а страху не меншає.

— Ти щось чуєш?

— Не чути.

— І я не чую.

Сонце, встаючи над селом, наче колесом розпеченим вкочується в їхню хату. Павло Музика з жінкою ходять від вікна до вікна, виглядають надвір, на садок, на дорогу. Блищить прибита дощем земля, опалий цвіт сніговою піною біліє на зеленій траві, з гілля скрапують краплі. Ніде нікогісінько. Чоловік дивиться на жінку, жінка дивиться на чоловіка, далі він бере сокиру обіруч — і до сіней. Втягуючи голову в плечі, Марія ступає слідом: коли порішать — нехай удвох.

Не встигли відчинити двері, а тут — Юстина перед порогом, де тільки й взялася, наче всю ніч простояла. Від несподіванки Павло Музика замахується сокирою, а сусідка як закричить:

— Не вбивай!

Блідий, весь у дрижаках, господар опускає сокиру.

— Ти що тут забула?

— Прийшла подивитися, чи ви живі,— бубонить Юстина.

— Живі, то хочеш нас поїсти?

— Хай господь сохранить... Питаю, бо до вас уночі хтось підкопувався. Я з двору оце побачила — яму вирито під комору.

І рукою показує на причілок хати, а там, як поглянули, то й не одну яму вибуртовано.

— Може, ти й копала? — визвірився Павло Музика.

— Не плещи казна-що, бо де я силу візьму для такого... То влізли злодії в комору чи не влізли?

Острашливо подалися в комору, тримаючи сокиру напоготові. Поглядалися по голих кутках. У коморі навіть мишами непахло. 

— Дурні злодії,— мовить Павло Музика.— Не знали, що тут підлога з дощок, от і не влізли. .Якби хтось з близьких сусідів, то знав би, авжеж. А так, либонь, не з нашого кутка.

— Ти там знаєш, з якого кутка. Давай позасипаємо ями, поки Галя ще спить, а то дитина й так перелякана до смерті. Хай не бачить, хай не знає, що нас чекало цієї ночі.

Галя бачить, як по узбіччю дороги, по зеленому споришу котиться людська голова.

У цієї людської голови є — й немає губів, повибивано зуби, замість носа зяє провалля, очі видавлено, щоки обгризено, вуха обкусано, лоб у басаманах і рубцях, а волосся позлипалося в мички. Дорогою йдуть люди, але хоч би хто-небудь подивився на відірвану голову, ніхто не дивиться, бо, либонь, не бачить. А голова то навпроти одного дворища спиниться, то навпроти другого, наче хоче звернути, але не звертає, котиться далі, залишаючи на спориші кривавий слід.

Чия ж це голова, чия?

Зрештою, людська голова спиняється навпроти їхнього обійстя. Покотиться далі чи не покотиться? Ні, звертає до них і вже по трапі сунеться, приминаючи й залишаючи вогнисті цяти.

Та це ж хрещена, здогадується Галя.