Джеймс Крюс - Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке)

• Название: Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке)
• Автор: Джеймс Крюс
• Жанр: Прочая детская литература

---

"Ой! -- вигукнув Вольфик. -- Який чудовий випадок! Тепер я маю прегарну риму до "пасти"!"

I, їдучи далi, докiнчив свого вiршика:

Як ми ганяли коней пасти,

То бачили великi касти...

Тато Вольфгард був дуже задоволений сином. Коли вони надвечiр приїхали до замку й сiли в великiй рицарськiй залi за вечерю, Вольфиковi довелося проспiвати свого вiршика пiд звуки лютнi, i йому завзято плескали в долонi не лише дами та пани, а й служники та служницi.

Вiд того дня дерево в долинi називали вже не "крак" i не "кракс", а "каста", бо завдяки рицарському вихованню розум людський став витонченiший i мова теж. Слово "кракс" не тiшило слуху спiвцiв.

Воно здавалося грубим, неоковирним. А от "каста" -- тонше, милозвучнiше, його легше проспiвати. Отож вiдтодi почали казати "каста", i всi дiти, що жили в замках на довколишнiх горах, часто восени їздили верхи в долину та спiвали пiд розлогим деревом.

Минуло багато часу -- цiла тисяча рокiв. Люди покинули замки, побудували собi кам'янi мiста. Про дерево в далекiй долинi вже нiхто й не згадував.

Але одного дня, теплого осiннього дня, якась дама, гуляючи з донечкою по тiй далекiй долинi, з подивом побачила старезне, велетенське дерево. Дама, що носила пишну, схожу на дзвiн сукню, напнуту на обручах, звалась Лаура. А донечка в шовковiй кофточцi та довгiй спiдничцi з тафти -- Лаурiночка. Обидвi мали в правiй руцi уквiтчаний вiвчарський цiпочок, а в лiвiй -- вiяло.

Сiвши спочити пiд деревом, вони побачили в травi шипуватi зеленi плоди, в яких ховалися брунатнi кульки.

"Ой, якi чарiвнi!" -- прощебетала Лаурiночка.

"Справдi чарiвнi", -- погодилась панi Лаура.

Обидвi поклали свої цiпочки та вiяла й почали кидати одна однiй брунатнi кульки.

Лаурiночка спитала матiр, як називаються цi плоди. Та панi Лаура не могла пригадати зразу, їй тiльки згадалось, що вона натрапляла на їхню назву в однiй книжцi своєї прапрапрапрабабусi. Згадалось їй i те, що такi дерева ростуть десь у Гюлiстанi, тобто в Туреччинi. А що панi Лаура любила говорити в риму, то сказала:

Вони ростуть у Гюлiстанi

I називаються кас...тани.

"Ох, каштани! Яка мила назва! -- вигукнула Лаурiночка, бо вона була трохи шепелява. -- Дожвольте менi, матушю, нажбирати їх i вжяти додому -- гратишя! Каштани!"

"Назбирай, пташечко моя", -- вiдповiла панi Лаура.

Отак i вийшло, що Лаурiночка принесла додому в кишенях шовкової кофточки чотири брунатнi кульки. I всiм розповiла, що вони називаються "каштани".

Сестричкам та гувернантцi-француженцi тi каштани дуже сподобались, i вони всi поїхали в далеку долину та назбирали їх повний кошик.

Вiд того дня старезне дерево почали називати каштаном. I всi дерева, що мають листя, розчепiрене, нiби пальцi на руцi, називаються так.

Отже, назва дерева за три тисячi рокiв чотири рази змiнилась. Але саме дерево в далекiй долинi росте й досi, воно тiльки стало ще вище й грубше.

Коли я дочитав свою оповiдку, прадiдусь вигукнув:

-- Ого, та й складна ж оповiдка! Ти справдi написав її сам?

Я признався, що деякi мiсця списав iз альбома "З iсторiї Нiмеччини" i що менi допомагав долiшнiй дiдусь.

-- Але придумував оповiдку я сам!

-- Так, це легко помiтити. Бо ти уявляєш собi розвиток мови занадто просто. Насправдi вона розвивалася куди повiльнiше й спокiйнiше. Мов рiчка, до якої звiдусюди стiкаються струмки, ручаї та потiчки. Але до одного ти додумався слушно: що кожна доба живе по-iншому, по-iншому думає й по-iншому говорить, нiж попередня! Та, звичайно, люди не вигадують слiв навмання. Кожна рiч потребує такого слова, що пiдходило б до неї. Гном має одне iм'я, квiтка -- iнше, а трава -- ще iнше. Це доводить мiй вiрш про долину Сiмземель.

-- А який це вiрш, прадiдусю?

-- Слухай! Зараз розкажу.

Я зручненько сiв i почав слухати вiрша, якого ще не чув.

Долина Сiмземель

В краю, де гори синi,

Долина є мiж скель.

Стоять у тiй долинi

Сто гномiвських осель.

А гномiв звуть Посiймачок,

Котигорошок, Пiвгачок,

Гора найвища -- Стрiмчачок,

Долина -- Сiмземель.

В тiй Сiмземелi пишнiй,

Найкращiй iз долин,

Один є сад розкiшний,

Увесь у квiтах вiн.

Тi квiти звуться Мовпушок,

I Вiдкомах, i Вiдкiшок,

I Барвиквiт, i Конюшок,

А садiвник -- Мовдзвiн.

У нього дiло -- квiти,

Насаджуй та плекай,

А в гномiв -- боронити

Вiд вiтру весь той рай.

Вiтри там звуться Невгавай,

I Дминестiй, i Вдудуграй,

А найбуйнiший -- Вивертай,

Синок Мовдзвонiв -- Кай.

В долинi тiй веселiй

Гуляє вiн щодень,

Збирає всякi зела,

Якi є там лишень.

Тi зела звуться Деньудень,

I Стулигуб, i Нiтелень,

I Ледвеледь, i Живлишень,

I Дiньбомдзеньдзелень.

Хто хоче разом з Каєм

Долину обiйти,

Хай чобiтки взуває

Й бере з собою тих

Дiтей, що звуться Топтунець,

I Смiюнець, i Кректунець,

I Дрiбудрiбудрiбунець,

А може, й так, як ти.

-- От бач, -- сказав прадiдусь, докiнчивши вiрша, -- слова, що мають пiдходити до якоїсь речi, треба добре обдумувати. Наприклад, нашої Шкiряної Лiзбет нiяк не могли називати Регiною. Це iм'я просто не пiдходило б їй. А коли ти почуєш слово "Пiвгачок", то зразу здогадаєшся, що це назва чогось маленького, грайливого, тобто гномика. А слово "Мовпушок", наприклад, звучить зовсiм iнакше. Його треба вимовляти з надутими щоками: "Мов-пу-шок!" Чуєш? Звук округлий, повний, доспiлий, мов велика пишна квiтка. Правда?

-- Так, прадiдусю! Але скажiть: хто придумав усi слова, якi є на свiтi?

-- Ха-ха, Хлопчак! їх не придумував хтось один, їх придумували всi люди. Мова -- це скарбниця народу. В нiй зберiгаються всi спогади i весь досвiд за багато тисяч рокiв. А скарбники, що охороняють тi скарби, та ведуть їм лiк, та змiтають з них пилюку, -- то вченi, мовознавцi, дослiдники мови! Вони позбирали всi слова й упорядкували їх, як колись на рiчцi Євфратi в хить-хить-хатках.

-- У хить-хить-хатках? А що це таке?

-- Ну, це нелегко пояснити. Дуже довга iсторiя. Чи вистачить нам часу до обiду?

-- Мабуть, вистачить.

-- Гаразд, тодi я розкажу тобi все достоту! Сiдай на корок та наставляй вуха, бо ця оповiдка зовсiм непроста!

Я сiв на корковi пластини й уважно вислухав прадiдусеву оповiдку.

ХИТЬ-ХИТЬ-ХАТКИ

Колись давно -- сто чи, може, й двiстi рокiв тому -- по рiчцi Євфрату плив за водою корабель, на якому була цiла компанiя вчених-мовознавцiв. Цi вченi подорожували вже три роки, дослiджуючи всi мови свiту, щоб скласти словник кожної мови й гарненько впорядкувати їх усi. I ось, пропливаючи попiд тим берегом, де колись стояло мiсто Вавiлон, вони побачили щось дуже дивне.

На березi височiв чималий пагорб, а впоперек його гребеня лежали довгi колоди, що вистромлялись далеко на обидва боки й скидались на величезну гойдалку. Але найчуднiше було те, що на самих кiнцях тих колод стояли двi невисокi хатки, збудованi з камiння, i що тi хатки справдi легенько хитались пiд вiтром угору-вниз, як дiти на гойдалцi.

"Що це таке?" -- в один голос вигукнули вченi.

"Це останнi рештки Вавiлонської вежi, -- пояснив капiтан судна -старий араб. -- Вона стояла тут".

"А що це таке -- Вавiлонська вежа?" -- спитав учений-китаєць.

Капiтан пояснив йому:

"Коли люди будували Вавiлонську вежу, що мала сягати неба, бог нiбито розгнiвився на таке зухвальство. I за нiч повкладав їм у голови рiзнi мови, так що вони бiльше не могли зрозумiти один одного й у страшенному переполоху розбiглись на всi боки".

"Так-так, -- сказав китаєць. -- Я вже пригадав цю iсторiю. Про неї розказано в Бiблiї. Але що ж сталося з вежею?"

"А з вежею сталося таке, -- пояснив старий араб. -- Коли люди розбiглись, то вежа -- i цеглянi мури, i риштовання, й драбини -лишилась у безлюдному Вавiлонi. Налiтали вiтри, дощi, пiщанi бурi, смерчi, за спекотними днями йшли холоднi ночi. Дерев'яне риштовання струхло, мури завалились, недалека пустеля засипала рештки вежi пiском та землею, i врештi вона обернулась в оцей положистий пагорб. Тiльки одну частину вежi пощадили вiтри, сонце й пустеля. То були десять довгих колод iз чорного дерева, що лежали на самому вершечку, мiцно позв'язуванi ликом. Спочатку то була пiдлога восьмого поверху вежi, їхнє дерево тверде й тривке, i вони витримали все, не згнили й не поламались".

"А що ж то за хатки на кiнцях колод?"

"Тi цеглянi будиночки з пласкою покрiвлею колись були сторожками на восьмому поверсi".

"Цiкаво, цiкаво!" -- загукали вченi хором i, хитаючи головами, задивились на ту велетенську гойдалку: пагорб, через нього перевисають колоди з червоного дерева, а на їхнiх кiнцях, наче дiтлахи на гойдалцi, стоять два цеглянi будиночки й тихо погойдуються вгору-вниз пiд вiтром.

"Каравани, що проходять мимо, називають їх хить-хить-хатками, -сказав капiтан. -- I всi кораблi, що пропливають рiчкою, тричi трохи спускають вимпел на щоглi, коли минають пагорб".

"Дивний збiг, -- сказали вченi. -- Саме в цьому мiсцi людей нiбито надiлено рiзними мовами, i саме повз це мiсце пропливаємо ми, шукаючи, де б упорядкувати всi численнi мови".

"А може, це й є те мiсце, якого ми шукаємо!" -- вигукнув один з учених, англiйський лорд.