Ірина Солодченко - Перекручена реальність

• Название: Перекручена реальність
• Автор: Ірина Солодченко
• Жанр: Современная проза

---

А що за особистість цей Забаров? Колишній спецназівець… Зі зброєю на «ти». З цього й будемо виходити…

Потихеньку відчинилися двері, й до кабінету боязко зазирнула секретар Марина.

– Там якийсь письменник проситься на судове засідання…

– Який ще до біса письменник?

– Не знаю. Каже, що письменник.

– Вони що? Змовилися? Що ж… Нехай заходить.

У двері протиснувся чоловік середніх років. Охайно та добротно вдягнений: сірі, сумлінно випрасувані штани, блискучі шкіряні туфлі, біла сорочка… Напевно, дружина піклується про зовнішній вигляд свого благовірного… Сам – тілистий, засмаглий, чисто виголений… Його можливо було б назвати навіть імпозантним, якщо б не смішні, трохи відстовбурчені вуха. Напевно в Туреччині засмагав…. З родиною. Все – як у людей…

– Здрастуйте, здрастуйте… – привітався письменник, начебто знав суддю тисячу років.

– Сідайте, будь ласка…

– Дозвольте відрекомендуватися. Відомий письменник Андре Цоколько. Не читали? Пишу детективчики, трилери…

– Вибачте, я такого не читаю принципово.

– А я, вибачте, таке пописую… «Засмажений пес», «Кривавий хлопчик». Знаєте, детективи та трилери – найзатребуваніші літературні жанри, – розглагольствував літератор, розкинувшись у кріслі й поклавши ногу на коліно на американський манер. – Люди полюбляють гострі сюжети. Особливо жахи з вбивствами. Ось можу запропонувати мій останній твір – «Живцем розрізаний».

І Цоколько витяг з своєї блакитної теки книжку з марудною обкладинкою, на якій простягся перерізаний навпіл небіжчик. Суддя розвела руками…

– Пробачте, не маю часу…

Трохи скривджений літератор похапцем запхнув свою книжку до теки…

– Та то я так… Просто щоб ви знали, хто я… Якщо можна – посиджу на вашому засіданні… Знаю, що сьогодні вбивство… А я тут якраз збираю матер’яльчик…

– Хм… Матер’яльчик… Хіба що матер’яльчик… Будь ласка, то – ваше право бути присутнім на судовому засіданні як глядач…

– А можна диктофончиком скористатися?

– Будь ласка…

– А то мені в Заводському районі заборонили…

– То – право судді. Я не забороняю, але прошу попереджати.

«Детективчик, матер’яльчик, диктофончик… подумала Ольга Володимирівна проводжаючи письменника поглядом. – Як каже її зять-лікар: зменшувальні суфікси – перша ознака шизофренії. Як це він ще не сказав «Заводський райончик»?

4

– Встати, суд іде!

Такі банальні, заяложені екраном та книжками, слова. І такі врочисті…. Напевно, цей детективник так і почне свого романа. І вигадає, що в неї дерев’яний клепач і великий зал, наповнений глядачами, які час од часу йойкають, охкають та ахкають. А позаду – двері до нарадчої кімнати. До біса непотрібні думки… Починаємо…

І суддя Дорош звично втулилася в своє старе крісло.

Сьогодні допит свідка Тетяни Кириченко. Невисока тендітна дівчина переступає з ноги на ногу.

– Ким працюєте?

– Бухгалтером у торговому комплексі «Карамель».

– Суд вам пояснює, що ви викликані для допиту як свідок по кримінальній справі за обвинуваченням Миколи Забарова в навмисному вбивстві й носінні зброї. Суд вам роз'ясняє, що у відповідності зі статтею 63 Конституції України й ст. 69 прим ви маєте право давати свідчення рідною мовою, тією мовою, якою вільно володієте, користуватися послугами перекладача, заявляти суду відвід, знати по якій справі ви викликаєтеся, користуватися замітками, документами в тому випадку, якщо ваші показання стосуються яких-небудь розрахунків, які важко тримати в пам'яті. Ви можете відмовитися від дачі показань по відношенню до себе, членів родини й близьких родичів, ви має право на забезпечення заходів безпеки. Вам ваші права зрозумілі?

– Так.

– Суд вас попереджає про кримінальну відповідальність за відмову від дачі свідчень, за дачу свідомо неправдивих свідчень. Це зрозуміло?

– Так, зрозуміло.

– Скажіть, будь ласка, чи знайомий вам підсудний і якщо так, то з якого часу ви його знаєте?

– Перший раз я його побачила на місці події.

– Чи є у вас підстави обмовляти підсудного, говорити про нього неправду?

– Немає.

– Чи знали ви потерпілого?

– Я його знала, як охоронця з автостоянки. Ми декілька разів просто розмовляли.

– Про що?

– Ні про що…Так ,про життя…

– Чи є у вас підстави говорити про нього неправду?

– Немає.

– Чи знайомі вам інші учасники події?

– Ні, окрім Дениса я там нікого не знала.

Секретар суду звично писала протокол. А автор «Кривавого хлопчика» сидів на останній лаві і з перебільшеною зацікавленістю переводив очі з підсудного на потерпілу.

– Скажіть, будь ласка, в день убивства потерпілого… Чому ви опинилися на околиці міста?

– Денис мене попросив допомогти йому влаштуватись у наш торговельний комплекс менеджером. Бо він познайомився з дівчиною, а та …. Ну…. З добропорядної родини… Денисові соромно було зізнатися, що він охоронець… Cтоянка – на околиці, машин мало й зарплата в нього була невелика. А тут ще й послуги автостоянок подорожчали, й зараз багато хто лишає свої автівки у дворах багатоповерхівок, під вікнами. Я живу поруч з тією автостоянкою… Коли я приїхала, то сказала, що маю пропозицію щодо роботи…

– Зачекайте, секретар не встигає… Далі…

– Але я ніяк не могла з ним поговорити, бо мені увесь час дзвонили по мобільному.

– Хто ще був на стоянці, коли ви приїхали?

– Лисенко… Він стояв біля своєї машини, в кутку, у паркана.

– Чи говорив вам потерпілий Прокопчик про якийсь конфлікт?

– Ні… Він тільки сказав, що цей дядько завжди намагається зробити з автостоянки місце для ремонту своєї автівки і наражається на неприємності.

– Чи здалося вам, що хтось з них був у стані алкогольного сп'яніння?

– Ні.

– Що робив Лисенко, коли ви приїхали?

– Він длубався в багажнику.

– Чи не мав він наміру їхати або йти?

– Ні, він спокійно робив свої справи.

– Чи являв Прокопчик загрозу для здоров'я Лисенка?

– Ні… Я лише почула, як Лисенко сказав, що зараз хтось приїде і всіх тут уриє. Та Денис мені сказав не звертати уваги.

– Що відбувалося потім?

– Приїхав підсудний зі своїм дружком, таким собі лисим здорованем на Міцубіші. Денис якраз вийшов годувати собак, а вони раптом всі троє підійшли, Лисенко штовхнув його й почав лаяти. Я хотіла піти, але мені хтось знову зателефонував і я відволіклася…

– Що у цей час робив підсудний?

– Він запропонував спокійно розібратися…. Потім Денис відіпхнув Лисенка, і той упав.

– А що робив лисий здоровань… Кулик?

– Він не втручався…

– Що було в руках Прокопчика, адже він годував собак? Ложка, ніж, миска?

– Виделка, – прошепотів адвокат підсудного Куреник.

Дивно, але посміхнулися навіть потерпіла з підсудним…

– Скляна банка з-під каші.

– Він міг нацькувати на підсудного собак?

– Не знаю… Собаки швидко поїли й пішли кудись… Я не звертала на їх уваги.

– А банку де подів?

– Банку поставив поруч із мисками… Потім Забаров і Прокопчик вийшли вдвох за паркан, хвилин п'ять вони там розмовляли, та я не чула про що, а потім пролунав постріл і знову почалися суперечки. Я …

– Почекайте, секретар не встигає… Далі.

– За п'ять хвилин голомозий….

– Кулик, – підказала суддя.

– Кулик сказав мені: «Ти б краще йшла звідси, тут чоловічі розмови». І тут із-за паркану з’явився Денис. Обличчя його було червоного кольору. Я закричала …

– Чи чули ви суперечки за парканом? Про що вони говорили?

– Я не чула.

– Що вам заважало чути?

– Паркан, напевно. Я далеко стояла…

– Паркан … Добре…Куди пішов Забаров?

– Я почула другий постріл… Тут мені в очах потемніло…

– Все це відбувалося мовчки, чи вони і далі сперечались?

– Мовчки.

З вікна долинули сигнали автівок. Була п’ятниця, і весільний кортеж з сусідньої багатоповерхівки весело прокотив повз вікна районного суду. В залі стояла задушлива атмосфера, але зачинити вікно не було ніякої можливості, бо кондиціонеру в залі засідань, певна річ, не було. Ольга мимохідь зирнула на письменника і зазначила, що його перебільшену зацікавленість як лизень злизав. Тепер він дивився на учасників процесу з таким виглядом, начебто просидів тут вже років з 10 і мріє, коли все це закінчиться. «Чортів писака…», – подумала суддя й запитала свідка:

– Хто міг бачити перший постріл?

– Не знаю.. Я почула постріл і втратила свідомість… Я подумала, що Забаров зараз прибере мене, як свідка. Мені навіть здалося, що він цілився в мене. До тями й прийшла вже в сторожці…Від шоку я три дні не могла вимовити ані слова. Згодом дізналася, що Денис помер у лікарні.

– У прокурора є питання?