Павел Скоропадский - Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918

• Название: Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918
• Автор: Павел Скоропадский
• Издательство: АТ "Книга"
• Жанр: Биографии и Мемуары
• Год: 1995
• ISBN: 5-7702-0845-7

Увазі вчених і широких кіл громадськості вперше пропонуються у повному обсязі спогади П. Скоропадського, який в якості Гетьмана Української Держави (травень — грудень 1918 р.) відігравав непересічну роль під час одного з етапів новітнього українського державотворення

---

Монашка, яка бачила, як Грищинський та я були стурбовані, сказала: «Моліться Богові, щоб Ваш Батько швидче помер. Він уже старий. Вам буде легше. Що Ви будете возитися з таким хворим?»

Священик, монах-бенедиктинець, також зауважив: «Дай Боже Вашому Батькові спокійної смерті. Я Дав йому благословення. Не міг його причастити, бо він православний». Я сказала: «Мій Батько дуже хворий, але з Божою поміччю він одужає». «Так, але рани голови небезпечні». Я подумала: він і мене хотів уже поховати, але я жива й буду жити.

Прийшов час повідомити Батькові, що нам треба їхати далі. Він лише запитав: «Куди?» Ми сказали: «До Меттена, там нам буде краще й спокійніше». Він більше нічого не сказав. Був у півсні. Ми його одяглії й поклали на носилки, покрили теплим плащем.

Деякий час треба було ще чекати в долині. Нас вивозили, так сказати, не в чергу, завдяки головному лікареві. Батько лежав на носилках, няня і я сиділи на стільцях. Коридори лікарні були ще повні людей, які зовсім ще не знали, що з ними буде.

Було так страшно за Батька, але ми іншого виходу не мали й мусили бути щасливі, що так добре вийшло для нас з переїздом. Авто було невелике. Мого Батька улаштували півлежачи на задньому місці. Няня сіла з шофером. Грищинський та я навколишках умістилися в ногах у Батька на підлозі. Я тримала голову Батька на своїх руках, щоб не так трясло. Покрили Батька ковдрою, хоч день і не був холодний. Їхали чудовою дорогою. Фельдфебель прохав, щоб ми слідкували за американськими літаками И попередили його, коли б вони почали до нас наближатися і знижуватися. Але нам пощастило. їх поблизу не було. Переїхали ми через доплив Дунаю.

Підвезли нас до лікарні в Менена й передали нас монашкам. Винесли Батька й поклали на носилки. Ми подякували фельдфебелеві й розпрощалися з ним. Нас так швидко евакуювали з Денендорфа, що ані за побут в лікарні, ані за лікування ми нічого не заплатили.

Меттенська лікарня була простіша від Денендорфської, але дуже чиста.

І тут, і там деякі монашки були непривітні. Мабуть, через те, що вони тут були так перепрацьовані, душі їх висохли, вони справляли враження автоматів.

Я мушу, одначе, тут сказати одне, щоб не вийшло непорозуміння: я завше з великою повагою ставилася до католиків, зокрема, до католицьких монашок, бо я часто бувала в католицьких лікарнях і бачила часто дуже привітних монашок з суто християнським підходом до всіх людей. Мене розчарували монашки в Денендорфі і в Меттені, але це не значить, що я змінила свій погляд на католицьких монашок взагалі. Монашки в Меттені були малоінтелігентні жінки, вони були надзвичайно працьовиті, вони сумлінно виконували свої обов'язки, але вони самостійно думати не могли й зовсім вже не знали, що їм треба думати й робити в ті жахливі, виняткові часи, часи війни, в яких ми опинилися у них. Може, це їх оправдує.

Грищинський та я умовляли головну сестру, щоб вона дала нам маленьку кімнату для нас окремо (коли б вона захотіла, вона могла б це зробити), але вона не погодилася. Сказала, що мого Батька умістять ще з одним паном в маленькій кімнаті, а мене з нянею у великій кімнаті з багатьома іншими жінками. Скільки я їй не доводила, що мій Батько дуже тяжко хворий і постійно потребує помочі, вона не зм'ягчилася.

Сказала, що сестра буде за ним добре доглядати, що той інший пан буде дзвонити, коли що буде потрібно, а що я сама можу Батька вдень відвідувати. Віючі є в лікарні дежурпа сестра. Монашка була така уперта, що нічого не вдалося зробиш.

Батька поклали до ліжка, і він нібито почував себе не гірше.

Коли поміряли температуру, то вона була далеко нижчою, ніж в той самий час напередодні. Сестра сказала, що пульс добрий. Грищинського та мене Батько пізнавав. Просив нас дещо сказати сестрам. Дихав якось спокійніше, менше кашляв. У мене знову з'являлася надія безнадійна.

Я попрохала Грищинського, щоб він не уходив сьогодні до Платтлінга, бо я боялася, як пройде ця ніч після переїзду. І бідний Дмитро Іванович просидів всю ніч в коридорі, бо не було де йому уміститися. Він часто входив до Батька й помагав, чим міг. Я бігала віючі у другий поверх до Батька, але кожний раз натрапляла на пічну сестру й вона мені забороняла в кімнату входити, щоб я хворим не заважала. Сказала, щоб Батько спокійно спить і що йому непогано. Температура й пульс нібито були задовольняючі.

Ми хотіли, щоб Батька негайно ж по приїзді оглянув лікар, але головний лікар і його два асистенти були в роз'їздах. Настрій в Меттені був далеко спокійніший, ніж в Денендорфі, але багато людей на селі приготовлялися до втечі. Лікарі, як нам казали, десь мусили допомагати. Грищинський увечері знайшов таки головного лікаря, але він не зміг прийти, бо був, мовляв, переобтяжений працею. Обіцяв на другий день вранці уважно Батька оглянути.

Ходив Грищинський також і до священика й прохав його, щоб він вплинув на монашок, щоб вони уважніше ставилися до мого Батька. Старенький священик обіцяв охоче, але сказав, що його вплив на сестер в лікарні невеликий.

26 вранці Грищииському й мені здалося, що Батькові наче краще. Він був більш бадьорий, більше балакав, нарікав на сестру.

Вночі зняв сам пов'язку з голови, що мене дуже збантежило, але коли прийшов лікар, то сказав, що то нічого й що рани тепер в такому стані, що краще й без пов'язки. Я боялася, щоб Батько ненароком не роздер знову свіжозагоєпих рай, які йому чесалися.

Температура була майже нормальна. Батько з'їв шматок хліба й випив кави.

Лікар сказав, що, на його думку, небезпеки для життя тепер немає.

Батько балакав і зі мною, і з Грищинським. Запитав мене: «Чи довго ми тут залишимося?» Я відповіла: «Як тільки Тобі буде краще, при першій можливості поїдемо далі». «Добре, але я хочу швидше виїхати».

Він послав Дмитра Івановича до Платтлінга, щоб він подивився, чи не розкрали там всі речі, а також тому, що потребував чистої білизни, хусток і т.ін. Грищинський мав прийти знову на другий день. До Платтлінга від Меттена було 15 кілометрів.

В Меттені чекали на американців, а не на більшовиків. Почувалося велике напруження й непевність щодо найближчих днів.

Взагалі ж жили в лікарні місцеві люди й монашки своїм, цілком відокремленим життям. Тут ані разу не бомбили за всі шість років війни. Ніхто собі не уявляв, як може виглядати розбомбовапе місто, та, по правді сказати, вони нічим і не цікавилися. Навіть цілком байдуже ставилися до того, що був розбомбований Платтлінг і Денендорф, хоч це було від них дуже близько. Були певні, що їм нічого не станеться, а що в інших місцях люди зазнавали страшних нещасть — їх не обходило. Помітила, що тут люди були назагал дуже егоїстичні.

В Меттені великий старий бенедиктинський монастир, велика гарна церква, стилю барокко, перебудована в першій половині минулого століття баварським королем Людовиком І. Меттен існує аж з VIII століття, там в ті часи оселилися перші монахи. Протягом століть він відігравав велику роль в культурному житті. Колись монастир мав величезні маєтності, навіть і тепер багато що збереглося. До останніх часів була в Меттенівелика мужеська гімназія, яку гримало католицьке духовенство. Мав монастир цінну бібліотеку. В помешканнях гімназії був тепер табір, де уміщалося кілька соток угорців з родинами.

Грищинський перед полуднем пішов до Платтлінга в повній надії, що Батькові краще й що життя не загрожене.

Моє власне здоров'я було дуже погане. Останні дні я не мала спокою ані вдень, ані вночі, я майже не лежала. Як я тоді ще ходила, я не розумію: мабуть, тому, що я почувала, що за всяку ціну я мушу витримати. Я з'їла всі ті ліки від болю, які я у себе мала, бо з головою було педобре, а також і з вухом і носом. Мені тяжко було дихати, а в голові було почуття, що море бушує. Я майже не чула, в голові паморочилося. Була гарячка. Сестрам і лікареві я нічого майже не сказала, щоб вопи не заборонили мені ходити до Батька.

Вдень я кілька разів бігала до нього й сиділа з ним. Йому все було холодно, і я укривала його, бо він лежав неспокійно й все скидав покривала й пуховик. Я прохала сестру дати мені для Батька грілку, але вона відповіла: «Ми нічого не маємо, тепер війна». Я сказала: «Дайте мені для Батька тоді просто пляшку з гарячою водою», вона відмовила: «Не дам, бо він пляшку розіб'є». Я була безпорадна. А пізніше, коли було вже запізно, я бачила, що воші мали і металеві грілки й електричні й давали їх хворим. Я потім помітила, що сестри і в Денендорфі й тут, що б їх не попрохати, у всьому спочатку відмовляли. Через деякий час, одначе, все майже у них знаходилося й вони приносили. Але вони й тут були вкрай непривітні й безсердечні. В ті часи так хотілося б почути добре слово. Для себе я нічого не вимагала, а для Батька прохала лише те, що вони легко могли б сповнити. Що мене страшенно вразило, так це те, що коли я одного разу була у Батька, то побачила, що він лежить лише в сорочці, що з нього знятий теплий светер, який він завше одягав, коли йому було холодно, И у ньому постійно спав. Я запитала сестру: «Що це значить?» А вона мені: «Ми мусили цей светер зняти, бо він темний, ми не дозволяємо носити такі темні светери, бо це псує нашу білизну». Я взяла цей светер і покрила ним Батька, одягла йому ще на ноги теплі панчохи, покрила його добре не тільки пуховиком, але поклала на ліжко ще й його теплий плащ, а монашкам цим бажала, щоб вони сказилися.