Брати Капранови - Приворотне зілля

• Название: Приворотне зілля
• Автор: Брати Капранови
• Жанр: Современная проза

---

Отець Штефан виявився до міри огрядним, веселим, із сивою бородою та довгим волоссям. Вдома він це волосся збирав у кумедного хвостика на потилиці і ставав схожим на якогось східного гуру - чи то жваві очі, що перетворювались у дві щілинки, коли панотець посміхався, додавали трохи азіатського у кругле обличчя.

Микола Пилипович теж блищав приязною посмішкою в кутку. Ранній обід у парторга абсолютно сподівано затягнувся і невимушено перейшов у пізню вечерю, а тепер вечеря перемістилася до церкви, і попадя збирала на стіл, незважаючи на те, що гості рішуче відмовились від частування. Відмови гостей тут вочевидь заведено було ігнорувати.

- Отче, я осьо партнера привів, а то що це весь час з бовваном грати, та й мухлюєте ви, пробачте, коли з бовваном. - Парторг у церкві, безперечно, був за свого.

- Гріх вам таке казати, - глибоким оксамитовим голосом заперечував отець Штефан, пригладжуючи бороду за столом. - Це ви, партійні, завжди мухлюєте, прости Господи, а мені сан не дозволяє.

Миколі Пилиповичу здавалося, що сан не дозволяє не тільки мухлювати, а й узагалі грати у карти, але він не був цього певен. Та й, врешті-решт, яка різниця?

- Це ми колись були партійні, - сміявся у відповідь парторг. - А тепер комерційні.

- Тим більше, тим більше, - не вгавав священик.

- Прошу до столу, якщо не погребуєте, - до гостя підійшла попадя у чорній хустині.

- Спаси…бі, - Микола Пилипович уже потрошку вживався у мовне середовище.

Він підвівся та присів до столу, де вже розташувалися священик із парторгом. Кімнатка була невеличка, і троє чоловіків зайняли майже весь її об’єм, хіба лишаючи трохи місця, щоб жінка могла вчасно прибрати посуд. Взагалі служитель культу жив зовсім не шикарно. Кімнатка, що в ній засідали гості, слугувала за вітальню, і до неї можна було трапити просто з церковного притвору. Навпроти вхідних виднілися ще одні двері, ховаючи за собою решту приміщень, але, наскільки міг зорієнтуватися майор, згадавши церкву ззовні, там навряд чи вміщалося щось крім невеличкої спальні - хіба іще менша кухня.

- Ну що, по п’ятдесять грамів, щоб карта ішла! - запропонував парторг, і отець Штефан не відмовився.

Майбутні партнери цокнулися.

Чесно кажучи, з господарем хати у Миколи Пилиповича були проблеми, точніше одна проблема, - він ніяк не міг вирішити, як же звертатися до працівника культу. Парторг так і відрекомендував його «отець Штефан», але казати своєму ровеснику «отець» у Миколи Пилиповича язик не повертався. Священику було легше, він казав «пан Микола», але у відповідь казати «пан Штефан» - по-перше, ідіотство, враховуючи духовний сан і чорну рясу з великим хрестом, а по-друге, не міг майор вимовити і слова «пан», якось воно не вилізало з рота. Питати ж, як вас по батькові, теж не годилося. Тому спочатку майор прислухався, як же тут заведено, і з подивом почув, що старший за віком парторг звертається до молодшого за себе попа «отче», наче так і треба. Ти диви, а ще комуніст!

- Отче, - сказав парторг, закусуючи чарку великим кручеником. - А що це вас не видно останнім часом, чи не захворіли?

- Та ні, слава Богу, не оставляє він нас своєю турботою. Але ж хазяйство у нас, і на городі скільки роботи. Літо. - Він обернувся до столичного гостя, пояснюючи: - У нас же все на господарстві тримається, парафія маленька, а люди, самі знаєте, як воно зараз - ані зарплатні, ані пенсії. От і працюємо ми з матінкою з рана до темна. - І для переконливості він поплескав попадю, що ставила якраз на стіл чергові наїдки, по спині і навіть, як здалося майорові, трохи нижче.

Жінка посміхнулася, але не мовила жодного слова.

Микола Пилипович звернув увагу на очі попової жінки. Якось дивно вони не в’язалися з усім її виглядом - ані з темним вбранням незрозумілого фасону, ані з чорною хусткою на голові. Очі у жінки були живі, і зовсім, так би мовити, не аскетичні, навіть більше - ці очі дивилися на отця Штефана не просто з повагою, як на духовну особу, навіть не просто як на людину, що з нею прожито багато років, - коли попадя дивилася на свого чоловіка, у неї в очах читалося бажання, справжнє жіноче бажання, таке несумісне з саном, рясою і банею з хрестом, що вінчала вхід до притвору, а значить, і до оселі. Неординарна була у священика жінка, що й казати.

- Гм… - провів її поглядом Микола Пилипович. - А ви, ізвіняюсь, якой конфесії, то єсть патріархату? Московського чи Київського?

- Так нам іще ніхто грошей не дав, - зареготав басом піп і від задоволення знову погладив себе по сивій бороді. - Ні ті, ні ті.

- Так не можна, - обурився парторг, ковтаючи. - Треба вже якось визначатися - з ким ви, діячі культу?

- Бог один, - впевнено виголосив отець Штефан і перехрестився.

Микола Пилипович, що сидів навпроти, автоматично і собі підняв руку, але вчасно зупинився. І справді, це тобі не церква, щоб робити, як усі. А господар хрестився при кожному згадуванні імені Божого.

- Ви ж, пане Миколо, із столиці приїхали? - запитав він.

Майор кивнув.

- Так от скажіть, що вони там собі думають? Дійдуть колись до нас руки чи так і будемо самі по собі крутитися?

- Микола Пилипович по наукових питаннях більше, - несподівано прийшов на допомогу парторг. - Він фольклор приїхав збирати.

- Умгу, - підтвердив майор.

- Дивно, я гадав, зараз тільки гроші збирають, а виявляється, ще й фольклор, - розвів руками священик. - Не оставляє нас Господь.

Це була зручна мить, щоб перейти на цікаву для майора тему, але той не квапився, налягаючи на смачні наїдки і даючи змогу співрозмовникам звикнути до гостя. Але коли господар налив ще по одній, Микола Пилипович замахав руками:

- Мені уже хватить.

Парторг захихотів:

- Це у нас дівчата кажуть, мені, кажуть, більше не наливайте, я вже така, як вам треба.

Майор і собі посміхнувся:

- Я уже тоже такий, як треба.

Проте йому все одно налили.

Щоправда, після другої чарки отець Штефан покликав свою дружину, і вона заходилася прибирати зі столу, звільняючи робочу поверхню для карт, що їх приніс із собою парторг. Він завжди приносив карти з собою, бо, як з’ясувалося, тримати їх у храмі Божому - гріх.

- Матінко, ти чарки нам лиши, будь ласка, бо ночі тепер прохолодні, а ми вже немолоді, не замерзнути б. - Отець Штефан видобув аркуш паперу, ручку та взявся розкреслювати пулю.

Парторг тасував засмальцьовані карти.

- Сочі? Ростов? - поцікавився Микола Пилипович, удавано азартно потираючи руки.

- Ленінград, - поважно сказав священик. - Тільки Ленінград. Я там семінарію закінчив. - І він знову перехрестився, не випускаючи ручки з рук.

- Почом граємо?

Отець Штефан підняв палець вгору:

- Азарт, сину мій, то смертний гріх.

- Не брешіть, отче, - втрутився парторг. - Щось я такого не чув.

Піп насварився на нього пальцем:

- Хулити пастиря свого не можна. А азарт веде за собою всі інші смертні гріхи, тому і сам може вважатися таким.

Парторг став роздавати по дві карти.

- Ми з отцем Штефаном граємо без грошей. Просто, коли я у нього виграю тисячу вістів, він обіцяв вилізти на дзвіницю і закукурікати.

- Спочатку треба виграти, сину мій, - повчально сказав священик, - а тоді вже хвалитися.

- Виграю-виграю, - пообіцяв парторг.

Микола Пилипович, зрозумів, що тут давні рахунки.

- Без грошей даже краще, - кивнув він, хоч насправді без грошей грати не любив. Бодай по копійці віст, але ставити треба, інакше яка цікавість? - Істинно говорите, - прокоментував отець Штефан, вивчаючи свої карти. - Пас, - виніс він нарешті вирок і звернувся до парторга: - От бачите, у столиці недурні люди живуть.

Микола Пилипович розклав масть до масті. Прийшла непогана карта, можна було спробувати зіграти.

- Раз, - запропонував він.

- Грайте, - сумно погодився парторг.

У прикупі лежав хрестовий король з малкою. Микола Пилипович почухав потилицю і вирішив ризикнути.

- Сім бубів, - оголосив він.

Парторг посміхнувся:

- Сміливо. П оважаю. Тоді віст. - І я, - поспішив священик. - У нас кажуть «мельдую».

- Шо? - не зрозумів майор.

- Віст, - пояснив отець Штефан, - у нас іноді замість віст кажуть «мельдунок». - З цими словами він поклав на стіл хрестову сімку.

- Де це, у вас? - поцікавився Микола Пилипович, накриваючи її своїм королем.

- Я з Волині сам, - пояснив господар.

«Точно, з Волині, - пригадав Микола Пилипович відомості від районних колег. - Не бреше». І тут парторг, хитро посміхнувшись, поклав зверху козиря.

- Ох! - тільки й сказав Микола Пилипович. Виходило, що вся хреста на руці у священика, а значить…

- Ох, не люби двох! - охоче відгукнувся парторг і передав на чирві хід назад своєму партнерові-супернику. Той філософськи кивнув і виклав на стіл валета.

- Хрестом його, отче! - зрадів парторг, і вони розкрутили майорового туза.

Ці двоє партнерів-односельців розуміли одне одного з півслова, тому не дивно, що Микола Пилипович лишився без двох.

- Чорт побери! - вилаявся він.