Олег Авраменко - Реальна загроза

• Название: Реальна загроза
• Автор: Олег Авраменко
• Жанр: Научная Фантастика

Випускник космічного коледжу Александр — син адмірала Бруно Шнайдера, який сімнадцять років тому організував спробу державного перевороту на планеті Октавія й сам загинув під час збройного заколоту. Через батька молодий пілот не може навіть мріяти про військову кар’єру; також для нього не знайшлося місця на цивільних міжзоряних кораблях. Проте, завдяки своїм непересічним здібностям і почасти — щасливому випадку, йому вдається вступити на службу до елітного дослідницького флоту, що займається вивченням Далекого Космосу.

Під час першої ж своєї експедиції Александр потрапляє на далеку і досі нікому не відому планету Ютланд. Ця подія круто змінює все його життя, і він опиняється в епіцентрі прийдешньої міжпланетної війни...

---

— Так, зайвою, — погодилась молодша. — З нею було добре, проте ми не відчували себе однією сім’єю. А зараз усе стало як раніше, так легко й затишно… хоча трохи сумно.

Я мовчав, не втручаючись у їхню розмову.

— І мені сумно, — сказала Елі. — Але так завжди буває, коли розлучаєшся з гарним другом. Це швидко мине… А Кортні таки молодець. Зрозуміла, що не зможе нічого змінити, й пішла. Хоча вона дуже старалася, робила все, щоб ми закохалися в неї.

— Я люблю її просто як подругу, — сказала Ліна. — А знаєте що?

— Що?

— Давайте будемо запрошувати її в гості. Нечасто, раз на місяць. І ненадовго — лише на пару днів.

Елі хмикнула:

— Власне, непогана ідея. Сашко, як думаєш?

Я обійняв обох дівчат, поцілував Ліну, а Елі погладив по щоці.

— Мені й вас двох вистачає, любі жіночки. А от ви — справжні німфоманки. Моє щастя, що вам не потрібен ще один чоловік.

7

Через кілька днів, ворожі кораблі, що раніш капітулювали, зменшили швидкість до прийнятного рівня, і почалася масова висадка космічної піхоти. Полонених тяньгонців переводили на старі лінкори, тимчасово переобладнані під тюремні транспорти, й доправляли на планету.

Між тим, за тридцять астроодиниць від зорі Аруни, на самій околиці системи, Зоряний Флот Ютланда добивав непокірні кораблі, чиї екіпажі керувалися принципом „Live free or die“[10]. Втім, деякі з них останньої миті все ж приймали рішення про здачу, занурювалися в апертуру (що на такій відстані було більш-менш безпечно), відтак негайно вспливали, згасивши свою відносну швидкість до нуля, і приймали на борт піхотний десант з призовою командою.

Я пильно стежив за всіма зведеннями з району бойових дій і щоразу полегшено зітхав, коли отримував інформацію про благополучне повернення „Оріона“ на базу. А в одному зі зведень я зустрів ім’я другого лейтенанта Лори Адамс, що служила на моєму кораблі перед самою війною, коли ми патрулювали систему. Під час висадки десанту на один з ворожих фрегатів, частина його команди несподівано вчинила опір, проте Адамс на чолі свого взводу швидко втихомирила тяньгонців, отримала незначне поранення, була нагороджена медаллю „За хоробрість“ і підвищена в чині до першого лейтенанта.

На п’ятий день нашого, з дозволу сказати, бойового чергування нас відвідали дорогі гості — Яна та Павлов. Як і мене, сестру також зняли з її крейсера, однак не перевели в Угруповання Планетарної Оборони, а тимчасово прикомандирували до Ставки Головного Командування. Ми з нею щоденно обмінювалися відеолистами — вести пряму розмову з сорокахвилинними паузами було просто нереально.

Після невеличкої церемонії, викликаної появою на борту есмінця головнокомандувача Військово-Космічними Силами, я провів Яну й Павлова до капітанської каюти. Певна річ, Елі з Ліною приєдналися до нас, оскільки це явно був неофіційний, родинний візит.

Щойно двері за нами зачинилися, Яна миттю відкинула свою стриманість, почепилась мені на шию й стала цілувати мене.

— Алексе, братику, слава богу, ти живий. Я така рада! Я так переживала за тебе!

— Ну-ну, вгамуйся, сестричко, — розгублено промимрив я. — Що це з тобою?

Павлов пояснив:

— Запізніла реакція. Весь цей час вона не могла повірити остаточно, що тяньгонці розбиті, і боялась якоїсь каверзи з їхнього боку. Боялася, що тебе повернуть на війну.

— Тепер уже точно не повернуть, — сказав я, обіймаючи Яну за плечі. — Ні тебе, ні мене. І до речі, люба, я за тебе також дуже переживав. Не для того я знайшов сестру, щоб її втратити.

Вона рішуче хитнула головою:

— Та що зі мною могло статися! Нічогісінько! А ти… ти міг ускочити у велику халепу. Ти ж у мене такий.

Влаштовуючись у кріслі, Павлов промовив:

— Звикай до опіки старшої сестри, Александре. Скоро ти відчуєш її на власній шкірі. Майже весь минулий рік тобі вдавалося ховатися від Яни — то в польоті на перевалочну базу, то на Вавілоні, то на патрулюванні системи. Та не все коту масниця.

— Припини, нестерпний! — огризнулася Яна. І до мене: — Ти не слухай, Алексе. У нього сестра справжня мегера. Тим-то він засів на Ютланді і радий-радісінький. А я зовсім не така. Ти ж не проти, щоб я дбала про тебе.

— Ніскільки, — запевнив я і також сів у крісло.

Сестра вмостилась у мене на колінах, викликавши цим мовчазне незадоволення в Елі та Ліни. Павлов дивився на нас з доброзичливою усмішкою, мов добрий дядечко.

— Ви надовго до нас? — запитав я. — Залишитесь на обід?

— На жаль, ні, — відповів Павлов. — Ми буквально на півгодини. А потім летимо далі.

— На Ютланд?

— Так, нас відкликав твій батько. Тепер за головного в Ставці адмірал Біргоф. Так би мовити, підмітає сміття.

— А чому не Бенсон? Позавчора ми чули, що він отримав четверту зірку і став вашим заступником.

— Його також відкликано. Зараз він уже має бути на Ютланді. До речі, й ти, Александре, готуйся — тебе викличуть якщо не завтра, то післязавтра. Ми на порозі великих змін.

— А в чому річ? — заінтриговано запитав я.

— Батько зараз на вершині своєї популярності, — стала пояснювати сестра. — Його підтримують навіть ті, хто завжди ставився до нього скептично. І він не був би собою, якби не скористався цим по максимуму, ще більше зміцнивши свою владу.

— Куди вже далі її зміцювати? — здивувався я.

— Є куди, — відповів Павлов. — Через три дні збирається Рада Старійшин. Проте не тільки на урочисте засідання з нагоди перемоги, а ще й для того, щоб провести конституційну реформу, що має наповнити титул імператора традиційним змістом. Простіше кажучи, встановити монархію. Спадкову.

Елі охнула. Ліна вискнула. А я від несподіванки аж рота роззявив.

Яна чмокнула мене в щоку й додала:

— От такі справи, мій принце. Вірніше — кронпринце. Особисто я далека від захвату з цього приводу, але мушу визнати, що бути дітьми монарха значно респектабельніше, ніж дітьми диктатора.

— Але ж це… — понад силу промовив я. — Це ж…

— Ну й що ж це? — запитав Павлов. — Як на мене, вельми розумно. Твій батько закладає міцний фундамент стабільності системи, яку сам не створив, але яку зміцнив і довів майже до досконалості. Зміна влади при елективних авторитарних режмах завжди супроводжується політичними пертурбаціями, часом у м’якій формі — боротьба за лідерство у верхах, а буває і в жорсткій — аж до громадянської війни. Імператор вирішив усунути цю загрозу шляхом конституювання передачі влади по старшій чоловічій лінії.

— Але я… я не підходжу на цю роль. Та й не приймуть мене…

— Приймуть, приймуть, не турбуйся. Найближчим часом твій батько вмирати не збирається, а згодом ти станеш для ютландців своїм хлопцем. Власне, ти й так свій, тебе вже прийняли. Ти що, новин не дивишся?

— Дивиться, — озвалася Елі. — Але Сашко в нас дуже сором’язливий. Щойно починають говорити про нього, він швиденько перемикається.

— Ти ж бо герой, Александре, — вів далі Павлов. — І не лише тому, що добре воював. Поряд з твоїм батьком, тебе вважають рятівником Ютланда. Адже це ти звернув увагу на озброєння зарконських катерів, ти напроліг на їх купівлі й запросив до нас принца Горана, який привіз з собою ще п’ять сотень „звапів“.

— Все було не так, — заперечив я.

— За офіційною версією, саме так. І принц Горан у своїх інтерв’ю підтвердив це.

— Просто з ввічливості.

— Не важливо, з яких міркувань він так сказав. Важливо, що це стало загальновизнаним фактом. Важливо, що завдяки „звапам“ ми вщент розгромили тяньгонців, втративши шістнадцять тисяч людей. З урахуванням велетенських втрат з боку Тянь-Го, ми напевне встановили рекорд усіх часів і народів. Кожен ютландець переконаний, що в цьому є чимала частка твоєї заслуги. Тому тебе на „ура“ сприймуть у ролі наступника престолу.

— Але я не впораюся з державними справами. Не маю до цього ні здібностей, ні бажання.

— То перекладеш всі клопоти на прем’єр-міністра. Це розповсюджена практика.

— Я хочу літати.

— А хто тобі забороняє? Ти зможеш літати і принцем, і імператором. Прецеденти вже були.

У такому ж стилі Павлов продовжував розбивати мої аргументи один за іншим. Нарешті я висунув останній — на мій погляд, найвагоміший:

— Я не поділяю батькових політичних поглядів. Я проти фашизму, проти авторитарної влади.

— Він це чудово розуміє. А також знає, що ти розумна людина. Крім того, як переконаний демократ, ти не станеш нав’язувати людям той лад, якого вони не хочуть. Якщо ж побачиш, що ютландський народ справді прагне демократії, то й прапор тобі в руки — веди його до світлого майбутнього. До речі, ось тобі приклад з другої половини двадцятого сторіччя. Диктатор Іспанії, генерал Франко, зробив своїм спадкоємцем принца Хуана Карлоса де Бурбона. А той, коли став королем, поступово провів у країні демократичні реформи. Якось прочитай про це — досить повчальна історія.