Олег Авраменко - Реальна загроза

• Название: Реальна загроза
• Автор: Олег Авраменко
• Жанр: Научная Фантастика

Випускник космічного коледжу Александр — син адмірала Бруно Шнайдера, який сімнадцять років тому організував спробу державного перевороту на планеті Октавія й сам загинув під час збройного заколоту. Через батька молодий пілот не може навіть мріяти про військову кар’єру; також для нього не знайшлося місця на цивільних міжзоряних кораблях. Проте, завдяки своїм непересічним здібностям і почасти — щасливому випадку, йому вдається вступити на службу до елітного дослідницького флоту, що займається вивченням Далекого Космосу.

Під час першої ж своєї експедиції Александр потрапляє на далеку і досі нікому не відому планету Ютланд. Ця подія круто змінює все його життя, і він опиняється в епіцентрі прийдешньої міжпланетної війни...

---

Єдиний, хто міг без вагань вказати мені на двері, адмірал Павлов, цілком зосередився на аналізі нових повідомлень, що надходили мало не щохвилини. Та й сам я не був таким дурним, щоб потрапляти йому на очі.

— Десять до одного, — констатував він співвідношення ворожих і наших втрат. — А з урахування класу кораблів, виходить один до п’ятнадцяти. Все, як і планувалося для Першої хвилі. А в Другій ми зменшимо силу лобових атак і змінимо розстановку наступним чином…

Павлов продовжував говорити, а мені стало моторошно. Я б ні за які скарби світу не погодився зайняти його місце. Це робота не для мене. Адже Павлов чудово розуміє, що за цими коефіцієнтами стоять тисячі життів, зокрема й сотні наших, проте він не може дозволити собі емоцій. За своєю посадою, він змушений відсторонитися від людського фактору і розглядати й наші, й ворожі втрати лише як сухі цифри статистики. Мій розум для цього не пристосований. Як на мене, краще безпосередньо ризикувати власним життям і життями своїх підлеглих, аніж вести битву звідси, з оперцентру, жонглюючи коефіцієнтами, ударними векторами, тактичними побудовами загороджувальних хвиль — так називалося чотири угруповання, на які був розділений Зоряний Флот Ютланда. Кораблі кожної хвилі мали почергово брати участь у бою, змінюючи одна одну через кожні шість годин. Як мені було відомо, адмірал Біргоф пропонував розділити флот не на чотири, а на три хвилі, але Павлов обрав ощадливіший варіант — не стільки для кораблів (їхнім ходовим системам цілком вистачає для відновлення й чотирнадцяти годин навіть після найінтенсивніших маневрів), скільки для людей, які й шість годин битви сприймають мов вічність…

Тут Павлов зустрівся зі мною поглядом, коли я необережно визирнув з-поза спин присутніх. Він на секунду замовк, переконуючись, що це саме я, його швагер, а не якийсь схожий на мене молодий капітан-ад’ютант зі штабу. Переконавшись, що не помилився, він гаркнув:

— Капітане Шнайдер!

— Так, сер? — відповів я, приготувавшись до прочухана.

— Що ви тут робите? Вас надіслали зі штабу ескадри?

Аж раптом, де не взявся, поруч зі мною вигулькнув принц Горан.

— Капітан Шнайдер зі мною, — швидко заявив він. — Це я його запросив.

— Тоді все гаразд, — сказав Павлов і повернувся до обговорення тактичних схем.

— Дякую, — шепнув я принцові.

Він коротко всміхнувся: мовляв, пусте.

Горан, як контр-адмірал і командувач союзним з’єднанням, мав повне право знаходитися в оперативному центрі. І хоча зарконський дивізіон наші вояки сприймали з іронією, вони з повагою ставилися до принца, а в його особі й до всього Заркона — малої, незначної планети, єдиної, яка не побоялася накликати на себе гнів могутнього генерала Чанга, надавши нам, нехай і суто символічну, проте реальну військову допомогу. (Та обставина, що за цю допомогу Заркон здер з нас пристойну платню, не набула широкого розголосу.) За минулі десять днів принц дав кілька інтерв’ю ютландським ЗМІ, які зобразили його справжнім героєм, юним лицарем без страху та докору. Багато наших дівчат-школярок шаленіли від нього.

Три дні тому мій „Оріон“ було відкликано з патрулювання й призначено флагманом зарконського дивізіону. Батьков вдалося переконати принца, що командувати сотнею катерів набагато легше з борту крейсерського корвета, що має більш розгалуджену систему зовнішніх комунікацій. Горан зрештою визнав слушність його аргументів, а Павлов у неофіційній бесіді зі мною остаточно роз’яснив ситуацію:

— За вдачею ти не військовий, Александре, але трохи зірвиголова. Тепер ти мусиш угамувати свій запал і не лізти чортові на вила. Якщо ти загинеш, твоєму батьку і Яні буде боляче; та й мені, чесно кажучи, теж — прив’язався я до тебе. Але якщо з тобою загине зарконська високість, його дід звинуватить в усьому Ютланд. А нам ні до чого зайві міжнародні ускладнення. Ти розумієш?

Я розумів. Чудово все розумів. Мені підсунули принца з завданням берегти його як зіницю ока. А це означало, що воднораз я мав дбати і про збереження власної шкури. Причому формально це було продиктовано не особистими, а суто політичними міркуваннями. Спритний хід, дуже спритний! Але я не засуджував батька, що він дозволив собі таку слабкість. Якби я сімнадцять років шукав свого єдиного сина, а потім зрештою знайшов його, то нізащо не відпустив би на війну. Придумав би що завгодно — але не відпустив. А він не став утримувати мене, хіба що трохи підстрахувався…

Невдовзі після того, як на зміну Першій хвилі вирушили кораблі Другої, до Ставки Головного Командування прибув батько. Він вилетів з Ютланда, щойно отримав повідомлення про початок вторгнення, проте його катерові знадобилося майже шість годин, щоб подолати „тіньову зону“.

При батьковій появі в оперативному центрі, я нишком рушив до виходу, але він одразу помітив мене з Гораном і передовсім звернувся до принца:

— Вітаю, адмірале. Якщо не помиляюся, ваш дивізіон стартує в складі Четвертої хвилі?

— Так, сер.

— Тоді у вас залишилося менше дванадцяти годин. Я б радив вам з капітаном Шнайдером піти відпочити.

Натяк був більш ніж прозорий.

— Дякую за пораду. Ми негайно скористаємося нею, — люб’язно відповів Горан. — Та спершу скажіть, сер, ви ще не передумали щодо придбання наши „звапів“?

— Ні, Ваша Високосте, не передумав. Нам вистачає і власного озброєння.

— Ну, як знаєте. Проте майте на увазі — щогодини ціни зростають.

Батько силувано посміхнувся:

— Я маю це на увазі, не сумнівайтеся…

Коли ми вийшли з оперцентра, принц зауважив:

— Знаєш, Алексе, твій батько — хитрий лис.

Відтоді як „Оріон“ став флагманом зарконського дивізіону, ми з Гораном стали називати один одного на ім’я.

— Авжеж знаю, — сказав я. — Але в чому виявилась його чергова хитрість?

— В нас з тобою. Є такий вислів: поскладати всі яйця до одного кошика. Він поклав разом два яйця, проте золоті — тебе й мене. А кошик, у даному разі, це твій корабель. Якщо ми загинемо, то обоє, і в мого діда язик не повернеться дорікати твоєму батькові.

— Гм-м. Гадаєш, це зроблено навмисно?

— Я це знаю. У декого з Генерального Штабу задовгий язик. Чутки вже ходять. Визнай: хитро задумано.

Я згідно кивнув, а сам подумав:

„Ще хитріше, ніж ти можеш уявити. Батько не лише забезпечив мені страховку, а на додаток інспірував витік інформації — у вигідному для себе тлумаченні…“

Біля посадкових терміналів для шлюпок я запропонував принцові затриматись і переглянути інформацію про повернення кораблів Першої хвилі. Крейсер „Вікторікс“ уже півгодини стояв на приколі, проте шлюпки з нього ще не прибули, хоча для них було заброньовано два стикувальні шлюзи.

— Горане, — сказав я. — Якщо не заперечуєш, давай піднімемося на шостий ярус. Хочу побачити сестру.

— Без проблем, — відповів він.

Чекати нам довелося не довше п’яти хвилин. Нарешті з дверей терміналу вийшла Яна в супроводі групи молодих офіцерів. На ній була робоча форма кольору хакі, її русяве волосся було трохи скуйовджене, а обличчя виражало втому і водночас піднесення. Я ледве стримався, щоб не кинутись до неї, і лише помахав рукою, привертаючи до себе її увагу.

Помітивши мене, Яна радісно всміхнулася, щось сказала своїм підлеглим і швидко підійшла до нас. Відсалютувала Горану (в особливій манері — як старшому за званням, але молодшому за віком), а потім не соромлячись міцно обійняла мене.

— Привіт, братику.

— Привіт, сестричко, — відповів я. — Як справи?

— Непогано. Саме зараз на обшивку „Вікторікса“ наносять три зірки — одну здоровенну і дві невеликі.

— Три кораблі?!

— Ага. Катер, легкий корвет — один з тих, що з додатковими емітерами. А головне — авіаносець.

— Той самий „Тай-Лун“? — запитав Горан.

— Так, той самий.

— Круто! — сказав я. — Отже, в штабі помилилися?

— Не в штабі. Ми самі спершу не розібрались. Це ж не жарт — разом з „Делінгером“ випустили штук шістдесят бакенних мін. Лише по дорозі сюди, уважно передивившись запис, капітан „Делінгера“ сам визнав, що „Тай-Лун“ напоровся не на його міну, а на нашу.

— То ви атакували з апертури?

Яна кивнула:

— Інакше до їхніх великих кораблів не підберешся. Їх щільно прикривають фрегати та легкі крейсери.

— А що з глибинними бомбами?

— Шпурляють зі страшною силою. Тому навіть не думай повторити наш номер — у корветів слабенькі контрміри.

— І не подумаю. Я не самогубця, — запевнив я сестру. — Ти куди зараз?

— До штабу ескадри зі звітом. А потім зазирну в оперцентр.

— Павлов прожене тебе, — попередив я. — Йому начхати, що ти його жінка.

— Знаю, знаю. Я лише на секунду, краєчком ока. Гляну, як він там. А прожене — то й голос почую… До речі, твоя Прайс десь поблизу?