Олег Авраменко - Реальна загроза

• Название: Реальна загроза
• Автор: Олег Авраменко
• Жанр: Научная Фантастика

Випускник космічного коледжу Александр — син адмірала Бруно Шнайдера, який сімнадцять років тому організував спробу державного перевороту на планеті Октавія й сам загинув під час збройного заколоту. Через батька молодий пілот не може навіть мріяти про військову кар’єру; також для нього не знайшлося місця на цивільних міжзоряних кораблях. Проте, завдяки своїм непересічним здібностям і почасти — щасливому випадку, йому вдається вступити на службу до елітного дослідницького флоту, що займається вивченням Далекого Космосу.

Під час першої ж своєї експедиції Александр потрапляє на далеку і досі нікому не відому планету Ютланд. Ця подія круто змінює все його життя, і він опиняється в епіцентрі прийдешньої міжпланетної війни...

---

— Дуже розлютився і навіть прогнав Гакслі з наради. А потім, у розмові зі мною визнав, що погарячкував. Тепер він мусить відправити генерала Гакслі у відставку.

— По-моєму, це правильно.

— Може, правильно, а може, й ні. Залежить від того, наскільки серйозний був Гакслі в своїх заявах. Не виключено, що під впливом останніх новин він зірвався і наговорив дурниць, про які зараз шкодує.

Я хотів був заперечити, що людина, яка пропонує подібні „дурниці“, хай навіть зопалу, не має права обіймати таку високу посаду. Та потім я передумав — зрештою, це справа батька і його уряду.

— То яке ж рішення прийняли? — поцікавився я. — Чи це секрет?

— Який там секрет! Вихід один — починати переговори з Землею, а тим часом продовжувати приготування до війни. Якщо пощастить, сам факт перемовин вгамує запал потенційних загарбників, а ні — будемо захищатися власними силами. Головне — відбитися від першого агресора. Тим самим ми покажемо земному урядові, що Ютланд не є легкою здобиччю. А тривалий конфлікт не в інтересах Землі, бо це призведе до зниження поставок ендокринолу і зростання його вартості.

— Ви кажете „ми“, — зауважив я. — Яке значення ви в це вкладаєте?

Я запитав зовсім не з марної цікавості. Мені самому дуже хотілося розібратись у своєму ставленні до Ютланда.

— Яке значення? — задумливо повторив Павлов. — Навряд чи таке, як ти. Мені здається, ти вже потроху починаєш відчувати себе ютландцем. Хоча б тому, що твій батько — правитель планети, і тебе тут сприймають за свого. А я… я, мабуть, найманець. У кращому розумінні цього слова. Мені запропонували роботу, яка, після обіцянки адмірала Шнайдера не втручатись у справи Октавії, більше не вступає в конфлікт з моїм сумлінням. Роботу, про яку я мріяв усе життя і яку на рідній планеті отримати не міг. — Кілька секунд він мовчав. — Розумієш, Александре, я завжди залишався кадровим військовим. Це, втім, не означає, що служба в Астроекспедиції була мені нецікава, дослідження Далекого Космосу — захопливе заняття. Проте я хотів командувати флотом, саме командувати — а в Корпусі флотом керують. Дослідницькі кораблі здебільшого діють поодинці, тому адмірали в Астроекспедиції швидше чиновники, ніж офіцери. Мене ніколи не приваблювала така кар’єра. Інша річ — військовий флот.

— Так, розумію, — сказав я.

— Сподіваюся, що розумієш. Але боюся, що більшість наших подивляться на це інакше. — (Я здогадався, що під „нашими“ Павлов має на увазі команду „Маріани“.) — Навіть Яна засудила моє рішення… що для мене дуже прикро. Власне, я й не чекав від неї схвалення, тому хотів повернутися, поки ти з дівчатами ще не ліг спати. Тоді б усе обійшлося м’якше. Проте я запізнився, а твоя сестра, коли ми наодинці, буває надзвичайно в’їдливою. Отак і вчора. Щойно я в цьому мундирі з’явився на порозі, вона зміряла мене зневажливим поглядом і сказала: „Ну от, дожилася! Тепер я не лише дочка фашиста, а й дружина зрадника батьківщини“. Ну, а далі було ще гірше.

На ці слова я ледве не перекинув чашку з кавою і втупився в Павлова очманілим поглядом. Той був дуже здивований:

— То ти ще не знаєш? Тобі не розповіли? Ми з Яною одружені вже півтора місяці. Вибач, звичайно, що не дочекалися тебе, але весілля як такого в нас не було. Ми просто зареєстрували наш шлюб у мерії, та й по всьому. В моєму віці вже не до народних гулянь.

Я прокашлявся й розгублено труснув головою.

— Отакої! Не думав, що між вами… е-е… щось є.

— Я теж не думав. Мені давно подобалася твоя сестра, але я був її командиром, крім того, вона на тринадцять років молодша за мене… Словом, я ніяк не міг наважитись.

— Боялися зловжити службовим становищем? — зрозумів я.

— Десь так. А потім, коли ми опинились на Ютланді, я став побоюватися, що Яна може хибно витлумачити мої знаки уваги, як спробу догодити вашому батькові. Врешті-решт я навпростець, без жодних прелюдій, попросив її вийти за мене заміж.

— І що ж Яна?

— Найперше відважила мені добрячого ляпаса. А потім пояснила, що вже чотири роки чекала, коли я про це заговорю.

3

У приймальні мені довелося чекати майже годину, поки батько звільниться.

Нарешті з кабінету вийшов генерал Гакслі — блідий, похмурий, з міцно стисненими губами й сердитим поглядом. Я підвівся й привітав його; у відповідь він лише кивнув на ходу і зник за дверима в протилежному кінці приймальні.

Секретар підняв слухавку інтеркома, секунд за десять сказав: „Так, сер,“ — і звернувся до мене:

— Проходьте, капітане Шнайдер. Його Ексцеленція чекає на вас.

У кабінеті батько був сам. Попереджаючи формальності, він помахом руки вказав на крісло й промовив:

— Сідай, Алексе. Вибач, що не зміг зустрітися з тобою вчора. Сам розумієш, які виникли проблеми… — Батько втомлено зітхнув. — А тут іще цей йолоп!

— Генерал Гакслі? — здогадався я.

— Авжеж він. Бачу, тебе ознайомили з ситуацією. Цей сучий син вперто наполягає на своєму і, що найгірше, він непохитно впевнений у власній правоті, щиро вважає, що лише таким чином можна врятувати наш народ від чужоземного поневолення. Боюсь, мені таки доведеться його звільнити. Хоча зараз для цього не найсприятливіший момент, і так проблем вистачає… Та годі про це. Що робити з Гакслі — мій клопіт, а з тобою я хотів поговорити про інше. Павлов розповів тобі про наші плани?

— Так, у загальних рисах. Домовлятися з Землею й готуватися до можливої війни.

— Не „можливої“, а швидше „невідворотної“. Щодо цього я не маю жодних ілюзій. Тільки-но почнуться перемовини з земним урядом, таємниця Ютланда стане відома всьому світові. Тому ми вирішили одночасно збільшити обсяги закупівель кораблів та озброєння, відмовившись від звичних посередницьких схем, і розпочати вербування найманців.

— Найманців? — здивовано перепитав я. — По-моєму, це не кращий варіант. Найманці — потенційні зрадники. Пам’ятаю, капітан… адмірал Павлов казав мені, що в цьому питанні ви з ним начебто дотримуєтеся спільної думки.

Батько кивнув:

— Все правильно, якщо йдеться про професійних найманців. Здебільшого це авантюрники, вигнанці, злочинці і просто шукачі гострих відчуттів — з таким й справді краще не зв’язуватися. Але є ще одна категорія людей, яких найманцями зазвичай не називають. Це колишні зоряні пілоти, військові та цивільні, що до сорока п’яти років не змогли дослужитися до командних посад, проте не захотіли переходити на кабінетну роботу або перекваліфікуватися на каботажників. Їх відправляють у відставку з пристойною пенсією, матеріально вони цілком забезпечені, але багато з них не можуть уявити свого життя без польотів. Вони ладні працювати навіть безкоштовно, лише б їм дозволили. Таких відставників можна зустріти в кожному космопорті на кожній планеті. Як правило, їх наймають на один-два рейси, коли з тих чи інших причин на кораблі бракує штатних пілотів. Ці люди, звичайно, не аси, та й реакція в них уже не та, що в молодих; зате вони мають чималий досвід — саме те, чого так не вистачає нашому флоту. Декотрі навіть зможуть стати капітанами або старшими помічниками. Далеко не блискучими — але ми не в тому положенні, щоб бути надто перебірливими. Головне, що вони будуть вірні Ютландові. Вірні не через гроші, а з тієї простої причини, що ми повернемо їм улюблену роботу.

— Гм-м, — промимрив я. — Коли так, то чому ж раніше нікому не спадало на думку вербувати відставників?

— Спадало, — відповів батько. — Але річ у тім, що вони — не звичайні найманці. Тим однаково, кому служити, лише б гарно платили. А ці на сумнівні оборудки не підуть, їм треба знати, хто їх наймає і з якою метою. Раніше ми не могли йти на ризик, бодай частково відкриваючи їм нашу таємницю, а тепер… тепер уже все одно.

— Мабуть, що так, — сказав я, починаючи підозрювати, що всю цю розмову батько завів зі мною аж ніяк не для задоволення моєї цікавості. — І яка роль у цьому відводиться мені?

— Найголовніша. Провідна. Ти матимеш рівно тиждень відпустки, а через сім днів відбудеш на Вавілон, візьмеш під свій контроль наші тамтешні активи, і в подальшому всі фінансові операції здійснюватимуться через тебе. Теперішня багатоступенева система розрахунків була необхідна для збереження анонімності, але вона надто громізка й повільна, а зараз для нас наважливіше — час. До того ж, коли відкриється існування Ютланда й запахне війною, посередники напевно спробують нагріти руки за наш рахунок — а цього в жодному разі не можна допустити.

Я відчув, як мені запаморочилося в голові. Адже йшлося про суму, еквівалентну десяткам, а то й сотням трильйонів ериданських марок!

— Але… чому я?

— Бо ти мій син, — незворушно відповів батько. — І звільни мене від заперечень на зразок того, що це слабкий аргумент. Якраз навпаки — це дуже вагомий аргумент. Лише троє людей на світі — я, ти та Яна, — спроможні швидко й ефективно сконсолідувати кошти, роззосереджені на численних рахунках у понад двох сотнях банків як на Вавілоні, так і ще на добрій дюжині планет. Будь-кому іншому, навіть з усіма належними реквізитами, для цього знадобиться кілька тижнів.