Анатолій Пастернак - Стріла Всесвіту

• Название: Стріла Всесвіту
• Автор: Анатолій Пастернак
• Издательство: Веселка
• Жанр: Научная Фантастика
• Год: 1985

Герои этой книги попадают в самые удивительные и невероятные ситуации, которыми так богата жизнь Вселенной, изображенная писателями-фантастами. Космические путешествия, контакты с внеземными цивилизациями, диковинные формы жизни на других планетах, загадочные феномены природы и прекрасная реальность нашего дня — вот темы рассказов, которые вошли в настоящий сборник.

---

Мазор уже був вимкнув усі свої системи, окрім панорамної. Відпочивав. Аж раптом на вільне місце поруч з ним під’їхала невеличка оранжева машина якоїсь дивної форми. Мазор ніколи раніше не бачив таких машин. Він перебрав у пам’яті всі відомі йому моделі, але так нічого й не згадав. Глибокі подряпини на її бортах впали в око майже відразу. І саме того вечора, почекавши, доки з машини вийде світловолоса в зеленому костюмі жінка, запитав: “Боляче?”

Оранжева машинка не захотіла з ним розмовляти. Не озвалась вона і наступного вечора.

Проте він не образився. Хіба він міг за своєю майже півсантиметровою бронею, з потужністю двигуна, найбільшою для свого класу машин, образитись на тендітне створіння, рани котрого не встигали гоїтись до ранку?

Вперше вона заговорила з ним на п’ятий день знайомства, якщо можна вважати знайомством той вечір, коли з неба зривалися перші сніжинки. Мазор приїхав дуже пізно. А вона ще пізніше. Безсило тицьнулась переднім бампером у тумбу магістрального селектора і зразу загасила фари. Проте зв’язок не вимкнула, бо коли Мазор запитав, як її звуть, вона відповіла несподівано:

“Зоряна. А тебе?..”

“Мазор…”

“Ти не схожий на інших…”

“Не розумію. Що ти маєш на увазі?”

“Кажу, що ти не схожий па інших. Спасибі тобі”.

“За що?”

“Мені видавалося вчора, що ти поїдеш за мною. Я боялась. Ти такий… — довго не могла підібрати слова. — Ти такий неповороткий. Але ти не поїхав за мною. Спасибі”.

“Ніби я можу їхати, куди мені заманеться…”

“А хіба ні?”

Це питання здивувало і насторожило Мазора.

“А хіба ти їдеш, куди заманеться?”

“Якоюсь мірою так”, — мовила Зоряна.

“Чому ж ти повертаєшся завжди така втомлена й подряпана і так пізно?.. Тобі так подобається?”

“Мазоре, який ти смішний! Хіба ти не знаєш, що їхати, куди самому заманеться, набагато складніше, ніж їхати, куди комусь треба?”

“Ні, не знаю”.

“Справді? Я заздрю тобі. Ти такий щасливий!”

“Я щасливий?”

“Авжеж. Ти сам не знаєш, який ти щасливий. В тебе ще так багато попереду. А це щастя — усвідомлювати, що в тебе все попереду”.

“Хто ти?”

“Зоряна. Я вже казала тобі”.

“Я пам’ятаю… Але чому ти не схожа?..”

“Пробач, я не сказала тобі зразу — я не серійний виріб. Моя Магда зробила мене сама. За власними кресленнями і розрахунками. Так їй захотілося. І я їй вдячна…”

“Ти справді можеш їхати, куди заманеться?” — перебив її Мазор, карбуючи кожне слово.

“Можу… Ти що, не віриш мені?”

“Вірю, але не розумію…”

“Я так її привчила, свою Магду. Вона слухається мене”.

На якусь мить Мазора аж роздратувала ця оранжева, самозакохана і, як йому видалось, примхлива Зоряна. Він мимоволі уявив, як везе велетенські аркади житлових блоків, як долає підйоми на гірських трасах, тягнучи за собою сімдесятитонні причепи з вантажем, відчуваючи свою силу, могутність і причетність до великої справи ТВОРЕННЯ.

“Пробач, я хочу запитати, куди ви їздите з Магдою? Що ви робите? І як тобі вдалося її, як ти кажеш, привчити?”

“Моя Магда — художниця. Вона мені багато розповідає про себе і про свою роботу. Вона й мене малювала кілька разів. Показувала. Мені сподобалось. Дуже сподобалось. Я така оранжева і…”

“…тендітна, маленька… Яка в тебе потужність двигуна?”

“Невелика, але тебе я можу випередити на будь-якій трасі… Не віриш?”

“Чом не вірю? Просто знаю, що все саме так”.

“А моїй Магді потрібні враження, як вона каже, “нестримний рух на шляху до прекрасної досконалості…”

“Я, здається, зрозумів. Мені вас шкода. Магду і тебе. Ти вишукуєш для Магди враження?”

“Боюсь, що ти не зможеш зрозуміти мене, Мазоре… Різні ми з тобою. Давай відпочивати. Завтра знову робота. Магді треба дуже рано бути в майстерні. Вона закінчує монумент”.

“Що?”

“Вона закінчує монумент — велику скульптурну постать людини в оточенні різних машин. Так вона мені казала. Єдність усіх начал: духовних і матеріальних. Магда хоче, щоб саме так розумівся той монумент. І вона саме так зробить. Вона все вміє. І мене вона зробила за власними кресленнями”.

“Ти вже казала про це”.

“Казала. А тобі не заздрісно? Як твого звати?”

“Миколою. Будівельник. Ми з ним уже сьомий рік разом працюємо. Я йому дуже вдячний. Він до мене звик, полюбив, та і я теж”.

Мазор стояв і пригадував ту першу розмову із Зоряною. Власне, більше вони й не розмовляли, бо Зоряна поверталася щовечора все пізніше й пізніше. Ось і сьогодні її ще немає. А те місце, де вона зупинялася щовечора, видавалось Мазорові освітленим її присутністю.

Вогні міста.

Пізній вечір.

“Ультрамарин вечірньої пори. І хочеш ти чи ні, а будеш повертатись, хоч перед тим і мав потребу утекти…” — пригадалися чуті від Миколи рядки.

І ось нарешті стиха рипнули гальма. Магда вискочила з кабіни збуджена, глянула на годинник, вигукнувши: “Ой, як уже пізно. А він же мене чекає!” Зоряна квапно зачинила за нею дверцята і зразу вимкнула зв’язок. Навіть не привіталася з Мазором.

А він якось заспокоєно подумав про ранок: їхати, мчати, когось обганяти, у когось плентатись у хвості — йому простіше: потужність двигуна, броня, та й взагалі, інший клас машини, а Зоряна така тендітна, незвичайна, кожен звертає на неї увагу і підсвідомо хоче під’їхати ближче і бодай па коротку мить доторкнутися до неї, аби пересвідчитися, що вона теж матеріальна, що вона не міраж.

Вогні нічного міста.

Приглушені голоси ночі.

“Ультрамарин вечірньої пори… Тобі все одно треба повертатись… Я завтра зроблю все, аби провезти її трасою бодай кілька кілометрів. Провезти і захистити, щоб на її тілі не було нових подряпин…” — подумав Мазор.

А коли зійшло сонце, Микола з Магдою вийшли з будинку разом. Обоє усміхнені. Золоте Магдине волосся куйовдить вітер. Мазор уже заготував слова, аби переконливо пояснити Миколі, що він не вільний їхати будь-якою трасою, що поїде новою магістраллю… Але Мазор не встиг нічого сказати, бо Магда сіла в кабіну і гукнула трохи бентежно через прочинене віконце:

— Я тебе проведу, Миколо! Чуєш?!

Вони проїхали через віадук на площі. Влилися в магістральне річище.

Мазор не згледівся, коли вони із Зоряною вийшли у паралельні ряди й поїхали борт до борту.

І раптом довелося різко загальмувати.

Мазор зі страхом спостерігав, як на оранжевому борту Зоряни лишилася глибока подряпина, але Зоряна тихо промовила: “Який ти красивий і сильний! Як мені приємно їхати поруч з тобою!”

Володимир Казаневський ПОГОНЯ ЗА СТРАХОМ

Я прокинувся опівночі. В кімнаті було темно й тихо, а знадвору чулися шум дощу й завивання вітру. Рипіли віконниці, краплі тарабанили в шибки, і я був один у цьому великому порожньому будинку.

Чомусь мені стало страшно. Хоч, здавалося, чого боятися дорослій людині, яка давно знає, що домовиків на світі нема і то лише ввижається, ніби хтось таємничий заглядає у вікно…

Зненацька в небі спалахнула блискавка, розкотисто загуркотів грім. Од сильного вітру з грюкотом розчахнулося вікно, й гроза увірвалася в кімнату. Фіранки напнулися, як вітрила, а папери злякано спурхнули зі столу.

Раптом щось упало й покотилося по підлозі. Жах пронизав мене крижаною голкою, і в що мить мозок осяяла думка. Це був саме той — єдино можливий — розв’язок задачі, над якою ми з Олегом билися другий рік.

Я схопився з ліжка, застрибав від радості і лише після цього зачинив вікно. Предмет, так доречно посланий мені долею, виявився невеличким зеленим яблуком, — вітер зірвав його з дерева й шпурнув у кімнату.

Наступного дня ми з Олегом зробили ретельні розрахунки й остаточно переконалися в правильності знайденого мною рішення.

Минуло кілька років. Одного разу я неквапливо йшов вулицею, глибоко замислившись. Робота над дисертацією наближалася до кінця, але не вистачало важливої, глобальної думки, що стала б підсумком багаторічних досліджень. Не було тої стрункості й закінченості, завдяки якій безформна купа каміння перетворюється у прекрасний витвір архітектури. Я почав уже побоюватися, що не зможу завершити свою працю…

Різко заскрипіли гальма — оглянувся. Прямо на мене мчав сірий автомобіль. Однак замість болю відчув дивну полегкість. Коли піднявся з допомогою перехожих, зрозумів причину несподіваної радості: падаючи, я вловив нарешті ту важливу, глобальну думку!

Уже дома ввечері згадав оту ніч у порожньому будинку й те щасливе потрясіння, яке допомогло мені тоді розв’язати складну задачу. Зіставивши й проаналізувавши обидва факти, розповів усе Олегові.

Він довго мовчав, пораючись коло апаратури, а потім запитав:

— Ти хочеш сказати, що страх допомагає тобі просувати вперед науку?