Анатолій Пастернак - Стріла Всесвіту

• Название: Стріла Всесвіту
• Автор: Анатолій Пастернак
• Издательство: Веселка
• Жанр: Научная Фантастика
• Год: 1985

Герои этой книги попадают в самые удивительные и невероятные ситуации, которыми так богата жизнь Вселенной, изображенная писателями-фантастами. Космические путешествия, контакты с внеземными цивилизациями, диковинные формы жизни на других планетах, загадочные феномены природы и прекрасная реальность нашего дня — вот темы рассказов, которые вошли в настоящий сборник.

---

— Повірите? Їзда діє на мене, як снотворне. Буває, мучить безсоння, то я уявляю, що лечу кудись, і таки настає благодать…

— І довго ти маринувався у центрі? — почувся вже з-за спини чоловічий баритон.

— Мабуть, півтори години голосував. А ти?

— Не менше. І такий одержав стрес, хоч падай…

Цей уривок діалогу Моув “прокоментував” нескладними підрахунками і з’ясував: якби обидва співрозмовники дали волю ногам, то прибули б на станцію “метеорів” значно раніше і без потрясінь. Коли ж оглянувся, щоб поділитися своїм відкриттям, ті, а це були, на диво, парубійки, вже байдуже куняли. Готувалися до сну й інші. Невдовзі уже нікого, окрім Моува, не стривожили ні клешні автоматичних лямок, що делікатно притиснули до спинок, ні в’їдливо-тріскуче звернення репродукторів:

— Шановні пасажири, увага! Рушаємо!

І рушили — рвучко, гучно, стрімко. Безцеремонне прискорення владно вдавлювало в крісло, поки не звело подих. Потім, на щастя, відпустило, і Моув наче позбувся вагомості. Йому почувалося легко-легко. Ритмічне погойдування салону та профільтрований гул турбін заколисували…

Тут наростаюча вібрація посилок вернула його в інший світ. Навалювалася вже знайома рев-симфонія двигунів і коліс. Затуливши долонями вуха, він завмер з широко розкритим ротом, аби звукова хвиля не пошкодила внутрішні органи — прийом, яким лікарі радять рятуватися від вибухів. “Раз, два, три…” Ще мить, і пронизливий гуркіт поглинула далечінь. Затим він поправив розкуйовджене волосся, стріпнув з куртки пил і почав пригадувати, що ж було далі.

…Він теж заснув. Щоправда, тривалий час боровся з сонливістю. Та де там. Усі прийоми психологічної саморегуляції, якими володів досконало, виявилися даремними. Ніби то був не його, а якийсь чужий сон.

І вже він на сонячному, мальовничому просторі. На душі — як у звіра, випущеного із зоопарку в рідні джунглі. Босоніж гасає по сріблястій росі, вдихає на повні груди запашні луки, підстрибує на радощах мало не до хмар, клубком качається по шовковій, м’якій траві…

— Дядечку, що з вами? — пташино долинув дзвінкий голосок. Перекотившись ще раз через голову. Моув здивовано підвівся. На нього зирила остовпіла зграйка хлопчаків.

— Оце так зустріч! А ходіть-но ближче, — лагідно поманив їх до себе рукою. Підходили вони несміливо. Кожний штовхав наперед себе хто що: обід колісниці, велосипедне колесо, автомобільний диск та інші вигадливі коліщата. Найменший, ще зовсім малюк, ковзав звичайну бляшанку, прибиту до палиці. Усі, а їх було п’ятеро, вишикувалися стінкою на безпечній відстані і чемно привіталися.

— Звідкіля ж ви будете, козаки? Чи не з загубленого світу, бува? — грайливо поспитав Моув.

— Таке скажете, ми з двадцятого століття, — озвався чубатий, в якому Моув запримітив ватажка.

— А ви?

— З Альфи Центавра. Може, чули про таку зірку?

— О-го! Ну, звичайно, чули.

— Невже ви іно… іно…

— Іно-пла-не-тя-нин? — виручив товариша жвавий ватажок.

— Можливо, й так. Далекі прадіди мої — то ваші земляки. В епоху великої космічної міграції вони переселилися на Альфу Центавра, а батьківщина їх — теперішній квадрат Є-25.

— Квадрат Є-25? Так це ж зовсім близько! Ондечки за Кудлатим пагорбком, — показали майже гуртом аж за горизонт.

— Скільки ж туди миль?

— Якщо йтимете в темпі, до заходу сонця встигнете. А милями ми не міряємо..

— Хочете швидше? Я вас підвезу, — цілком серйозно запропонував малюк, хвацько ковзнувши бляшанкою по траві. Старші зайшлися реготом. Не втримався від сміху й Моув. Приємно було дізнатися від цих малих дикунів, що вони живуть не милями, а польовими стежками, гаями, пагорбками, річками… Непокоїли лише їхні символічні колеса. То була не просто забава, думалося Моуву, а підсвідоме захоплення величчю колеса, що так владно підкорило дорослих і стало основою основ цивілізації. Видозмінюються двигуни, конструкції машин, виявляються нові види енергії, а воно — колесо — ніби вічне. Чи ж настане коли-небудь ера заперечення колеса?

Моув отямився, коли ватажок кинувся рахувати ступнями власну тінь. “І час, як і простір, вони теж міряють ногами”,— завважив він подумки.

— Вибачте, нам вже пора додому, — якось винувато проказав ватажок.

На прощання Моув подякував хлопцям, і ті, пропустивши наперед карапуза з бляшанкою, рушили навпростець до узлісся. Надибавши там свою колискову стежину дитинства, вони любо-весело пустилися наввипередки за колесами, підштовхуючи їх дротяними “рогачиками”.

— Пі-бі-і-і, пі-бі-і-і, пі-бі-і-і… — тільки й чулося по тому. Ці нехитрі сигнали, що нагадували звуки клаксонів, мали значення лише для них самих.

Довго дивився Моув услід босоногій ватазі XX століття. Його до нестями зворушив їхній співучий крикливий біг. І коли хлопчаки ніби покликали його за собою, він побіг не вагаючись, просто так. Біг, біг, біг… аж поки не прокинувся змокрілим. Ось тоді у салоні й збунтувалося його тіло.

Тепер уже Моув знав, що робити. Будь-яка затримка могла стати фатальною! З хвилини на хвилину має прибути аеродопомога… Підтягнувши ноги, він розкнопкував черевики і кинув їх геть. Не було в них потреби, як і в сигналізаторах, що мали сповіщати про небезпечні грунти. Він повністю довіряв цій землі. Перший крок ступив рвійно. Ще один! Ще…

— Шановний добродію, раджу повернутися назад. Незабаром… — намагався утримати його електронний санітар. Та Моув зневажливо махнув в його бік рукою. Запрограмований голос, а ще надхльосткий рев траси тільки; додали рішучості.

Йти було важко. Ноги — ніби їх підмінили дерев’яними ходулями. На кожному кроці ввижалося, що падає у прірву. На десятому таки не встояв і впав у траву. Розпачу не було: він вперше побачив зблизька тендітні створіння. Безжурно і граціозно кружляли вони у танку з вітерцем, наче їх і не “прасували” аеродинамічні відтоки траси. “Чи надто вистачить їм біологічної стійкості?”, — подумалося Моуву. Простягнув руку, щоб погладити — і відсахнувся: на одній з трави розгойдувалася смоляна цятка, химерно проводячи вусиками-локаторами… Що б то значило? Підсунувся на ліктях ближче — і йому відкрився на п’ятачку Світ, який могла б згубити звичайна людська ступня. Ось зигзагами блискавки шугонув поміж не одної сотні стеблин блискітний жучок. “Оце система!” Злагоджено перебираючи ніжками-волосинками, викарабкувалася аж на самісінький вершок травини оксамитова кузька. Чого вона прагнула? Потім опускалася, переповзала на другу, не менш високу, і знову дерлася догори. Своє вочевидь нелегке сходження вона здійснювала на третій, четвертій, п’ятій травині… Наступні він не рахував.

Тут йому спав на думку одвічний, ніким не писаний закон для ніг: у людини, котра тривалий час не ходила, втрачається чуття ходи, тоді її ступня перекочується навпаки — з носка на п’ятку. Того заточується…

— П’ятка — носок, п’ятка — носок… — бадьоро наказував сам собі Моув, ступаючи вже по-новому. І хода ставала дедалі впевненішою. Придивляючись до плавного перекочення своїх ступнів, він несподівано для себе відкрив ще й таємницю колеса. Принаймні він був певен — ідею йому подали самі ж ноги. Так-так. Остаточно переконався, коли подумки поєднав в одній площині кілька пар ніг, що бігли по колу. То була, звичайно, найпростіша модель, І все ж у вертких колесах, які так обожнювали гіпеносці, йому бачилося тепер не що інше, як впресовані людські ноги.

Його ж ноги завзято переплигували через кущі, рівчаки та струмки. А бувало, що перечіплювалися за якісь невидимі капкани, і тоді летів у траву сторчака. Ні з чим незрівнянний політ!

Повернувши собі втрачену жадобу ходьби, ноги несли його, мов крила птаха, пагорбками, байраками, вибалками… Радощам не було меж. Згодом де й поділася “нез’ясована хвороба”, не чутно було й дратівливої траси, на якій вона спіткала його.

Він ішов не оглядаючись.

* * *

Повітряна медична допомога приземлилася на прозорому птахоподібному апараті. Фахівці, котрі з’їхалися на індивідуальних всюдиходах, були вкрай здивовані: хворого й слід прохолонув.

— Ну й сюрприз! Не інакше як сеанс з парапсихології, — напівжартома кинув веселоокий практикант, як тільки усі зібралися біля електронного санітара.

— За моєї практики таке трапляється вперше, — скрушно хитнув головою сивобородий колега.

— Що ж, послухаємо жучка. — Вправним помахом руки старший групи вийняв з-під носилок чорну коробочку і натиснув кнопку “відтворення”. Ледь чутно щебетнула пташка, забриніли трави, нараз вибухнув гуркіт коліс, а потім знесилений шепіт: “де я?”…

Прокрутивши записане до кінця, представники вищої медичної служби констатували: невдаха-пасажир рушив до кварталу Є-25 своїм ходом. Його вчинок було кваліфіковано, як свідоме самовбивство, про що негайно доповіли у міжпланетний департамент.