Анатолій Пастернак - Стріла Всесвіту

• Название: Стріла Всесвіту
• Автор: Анатолій Пастернак
• Издательство: Веселка
• Жанр: Научная Фантастика
• Год: 1985

Герои этой книги попадают в самые удивительные и невероятные ситуации, которыми так богата жизнь Вселенной, изображенная писателями-фантастами. Космические путешествия, контакты с внеземными цивилизациями, диковинные формы жизни на других планетах, загадочные феномены природы и прекрасная реальность нашего дня — вот темы рассказов, которые вошли в настоящий сборник.

---

Від таких думок Сергійко геть засумував і майже заслаб. Мама була така весела й добра, але сьогодні, коли вона зайшла до кімнати в своєму гарному жовтому халатику, Сергійко навіть не повернув їй усмішки.

— Ти що, горобчику, захворів? — стурбувалася мама. Очі їй зразу взялися переляком, а губи стали схожі на сумне рожеве “О”.

— Еге ж, захворів, — мерщій погодився Сергійко. Хоча й не слід було лякати маму, втім, тут-таки скривився, щоб на правду скидалося.

Сергійко чудово знав, що прикидатися негарно. “Це я заради Топи, — вмовляв він себе, — разочок збрешу, задля їхнього ж щастя. Коли мама дізнається, що ми з Топою перше місце посіли, сама ж перша зрадіє… Не казатиме тоді: “Що із тебе буде, синку?”

— Мені болить голова, живіт, горло, руки й ноги… і зуби, — перелічував хлопчик, намагаючись нічого не пропустити.

— Негайно до лікарні! Де “швидка допомога”? — мама, мов той птах, війнула рукавами й пурхнула до синочка, щоби пригорнути, поки ще живий.

— Не хочу до лікарні! — з переляку Сергійко верескнув так голосно, що мама зразу заспокоїлася: відчула, що сили в сина ще є.

— Я помилився, мені тільки голова болить… — заскімлив Сергійко, бо мама, либонь, щось запідозрила. Вона уважно придивилася до сина, хвильку поміркувала, навіть головою похитала, та зглянулася на його страждання і лагідно мовила:

— Гаразд. Не хочеш до лікарні, то полеж якийсь день удома. А завтра побачимо…

І пішла собі на роботу. А Сергійка так сумління почало картати, що він од сорому почервонів і навіть спітнів, наче справжній хворий від підвищеної температури.

“Шкода мами, — подумав Сергійко, так-таки лежачи в ліжку. — А що вже соромно! Ну, далебі, нічого, зараз встану і геть усе зроблю. Може, навіть пиріг спечу…”

Крізь уже блакитну шибку до нього всміхнулося скромне сонечко.

Сергійко жваво зіскочив на підлогу, змахнув раз руками й потупцював на місці — це мала бути ранкова гімнастика.

— Так, тепер — водні процедури! — виголосив Сергійко і попрямував до ванної.

Хлопчик любив блискучу блакитну ванну, проте не дуже їй довіряв. Це через неї він часто-густо сварився з мамою. Щойно захопишся якимось експериментом — неодмінно вбігає мама і ну тобі шию намилювати! А тоді ще й вимагає, щоб ти оту шию мив і зуби чистив.

— Ні-ко-ли! — відрубав хлопчина, розглядаючи себе в дзеркалі. — От ще геть невмитий, а все одно симпатичний.

Тут Сергійко чимось засоромився, а відтак “перейшов до водних процедур”: відкрутив спочатку гарячу воду до краю, а тоді — холодну і заходився спостерігати — що ж воно буде?

А сталася якась нісенітниця. Він просто забризкався теплою водою з голови до п’ят, а па підлозі заблищала калюжа.

Мусив перевдягнутися. Сергійко наміряв увесь свій одяг: старий і новий, літній і зимовий, навіть черевики з ковзанами взув, проте на них стояти було незручно, та й паркет вони псували — довелося знімати.

Аж ось у батьківській шафі надибав нарешті якраз те, що треба, — татові джинси і кудлатий з червоними ромбами мамин светр, що від нього плечі ширшали вдвічі. Затягнувши й підгорнувши де треба було, Сергійко наблизився до дзеркала й остовпів від захвату. Він був схожий на того актора, що вчора по третій програмі…

Саме тут пролунав нахабний дзвінок у двері. Інакше й не назвати.

Сергійко аж до місця прикипів — він же нікого не чекав.

Батьки на роботі…

…друзі в школі…

Кого це принесло?

Сергійко почав скрадатися до дверей, щоб подивитися у вічко — чи, бува, не злодії? Невже вони схожі на нормальних людей?

Зненацька задзеленчав телефон. “Це мамуня!”— зрадів Сергійко й помчав до телефону.

Телефон був ще зовсім новенький і дуже нагадував лагідне чорне цуценя. А що вже вподобав Сергійкову маму — годі й казати: теревенив з нею чи не весь вільний час. Хіба він міг промовчати — не попередити Сергійка про небезпеку?! Лишень голосу свого він не мав, а от думок — повно!

— Алло!.. Не чую!.. — надсаджувався Сергійко до трубки. А та — анічичирк.

Та ось здалеку почулося потріскування і хтось попередив: “…втратили совість заокеанські магнати та їх покірливі поплічники…”

— Недолугі ваші жарти! — обурився хлопчик і кинув трубку.

Від вхідних дверей знов озвався дзвоник, а по невеличкій паузі там як натиснули кнопку, так уже й не відпускали.

Ну й розгнівався ж Сергійко! З вішалки, наче бойову булаву, ухопив парасольку й кинувся на ворога — рвучко прочинив двері…

— Вольдемар, — репрезентувався незнайомець, що мав лискучий шкіряний піджак, жовту валізку й гарний настрій: все це зразу в око впадало. Для ясності ж, сліпучо всміхаючись, додав:

— Служник прийдешнього і взірець вишуканих звичаїв.

Сергійкові аж голова обертом пішла. Невже нині гарних манер навчають удома? Оце втрапив! Ліпше б уже до школи…

— Може, запросиш до хати? — запитав Вольдемар.

Сергійко лише мовчки рота відкрив і закрив.

— Прошу, — сам до себе озвався служник прийдешнього і ступив повз хлопчика до квартири.

А Топа! Незабаром же Топа прийде! Ніколи не позуватиме вона при чужому!

Сергійко отямився й нарешті здобувся на запитання:

— А кого ви шукаєте?

Хоч як несміливо й тихо він спитав, невідпорному Вольдемарові й це не сподобалося.

— Тебе, друже мій, тебе, — сумно зітхнув він і заходився крутитися перед дзеркалом. Певно, Вольдемар побачив там того, кого любив понад усе на світі — себе, бо враз заспокоївся і глянув через плече на Сергія підбадьорливо: мовляв, вибачаю.

— То що ж… Веди, показуй…

— Куди?!

— От нетямущий хлопець! — знову розхвилювався Вольдемар. — Де тут телевізор? Чи ти гадаєш, що я прибув теревені з тобою правити?

“Еге, — зметикував Сергійко, — то це телемайстер”. І провів гостя до татового кабінету, де знаходилася майже вся родинна побутова техніка.

— Ось, прошу… — Сергійко притьмом вислизнув на кухню — кортіло поласувати чаєм з бубликами й сиром. А заодно і майстра слід почастувати — може, подобрішає й подарує тріод.

День вияснів. Сонце пропалило в кудлатих брудних хмарах дірку і дивилося крізь неї на землю. В квартирі № 76 нічого цікавого, на перший погляд, не відбувалося. Сергійко намащував половинки бубликів маслом і будував із них вежу на тарілці. За стіною Вольдемар, знати, вже покінчив із телевізором, бо саме підкрадався до телефону. Він його аж обмацував і обнюхував. Телефону це явно не сподобалося. Він спробував видертися з чіпких рук служника прийдешнього, та той рішуче обрізав шпур, відгвинтив дно і засунув усередину пласку металеву коробочку.

— А хто вас викликав? — запитав Сергійко, обережно прочиняючи двері ногою — руки ж бо йому були зайняті тацею з чашками й бутербродами.

— Ти їх усе одно не знаєш… — відмахнувся майстер і без церемоній усівся до столу.

— Як — не знаю? — здивувався Сергійко. — Це ж я тут мешкаю! Я не викликав майстра! Либонь, тато чи мама?..

— Тато, мама, майстер… — перекривив його Вольдемар, заїдаючи образу хлібом із сиром. — За кого ти мене маєш? За п’ятнадцять хвилин мене викличе шеф — от я й прийшов!

— Та хто ж ви?! — в розпачі заволав Сергійко. Він так злякався, що радий був утекти.

Вольдемар уважно придивився до хлопчика, співчутливо всміхнувся і видобув із кишені тріод.

— Матимеш згадку про мене.

Сергійкові від серця відлягло. Тріод він, звісно, взяв, але, про всяк випадок, відсунувся подалі.

— Зараз я тобі все поясню. От скажи мені — ти коли-небудь міркував про те, як зробити людей щасливими? Геть усіх?

Вольдемар глянув на Сергійка, мов учитель на двієчника. Та не так сталося, як йому гадалося! Саме про це Сергійко міркував з ранку до вечора, ба навіть уві сні!

Замість відповіді Сергійко сягнув до шухляди письмового столу, попорпався там якусь хвилю, а тоді сором’язливо простяг Вольдемарові розфарбований у всі кольори аркуш паперу.

— Ось… людиноліт…

Слід віддати Вольдемарові належне — він ані крихти не розгубився. Велично схилив голову над “кресленням” і чесно спробував у ньому щось второпати.

— Так-так-так! — бурмотів він, прикидаючи, де низ, де верх. — Так-так-так-так-так-так, — він аж головою похитав.

— А як це зробити? — нарешті запитав нетямущий Вольдемар і впав у глибоку задуму.

— Не знаю… — Сергійко зів’яв, наче підтятий соняшник. Ясна річ, дядько жартують! Зараз, напевно, скажуть, що треба багато вчитися і, якщо я дуже старатимусь, тоді…

— А я знаю! — несподівано заволав Вольдемар, от ніби знайшов у себе в кишені кілограм найсмачніших цукерок. — Для цього я й служник прийдешнього!

Сергійко нарешті зрозумів, що таке щастя. Він довірливо глянув на Вольдемара — може, вони просто зараз і заходяться робити людиноліт? Вольдемар — чудовий хлопець, на всячину майстер. Віднині вони приятелюватимуть!