Панас Мирний - Лихо давнє й сьогочасне

• Название: Лихо давнє й сьогочасне
• Автор: Панас Мирний
• Жанр: Классическая проза

---

- Хай вона тобі буде… Он у тебе дочка мала, а в мене - нікого. Як вернуся та вмру - поховаєш, а не вернуся-живи собі!-додав, прощаючись.

Підписавши умову з одрадянами, Башкиренко, як тілько заполучив викуп, зразу й майнув заграницю, а одрадяни засіли на своїх огородах. Хто мав який-небудь шматочок свого поля, сяк-так його шкрябав, засівав; а хто не мав - приставав за половинщика до того, в кого було поля багато; панська ж земля зоставалася неорана, несіяна. По широких ланах, де колись жито та пшениця буяли, бур'яни поросли та будяки красувалися, а по незораних степах-чистий пирій позсихав на корню, хіба хто з кріпаків задля своєї потреби невеличкий шматочок викосить. Страшенною пустинею все те оддавало, розором та занепадом одгонило. І справді, то був занепадок. Пани не знали, що з землею робити, як і кому її збути; маєтки пустіли, нищилися, височенні палаци по селах стояли з розбитими вікнами, забитими дверима, дірчавою покрівлею й дожидалися, коли їх негода повалить.

На той час жиди налучилися. То таке зілля, що заздалегідь поживу чує, як те гайвороння на падаль налітає… Так і вони налетіли. Не знать звідки взялись, наїхали й позабирали панські землі під оренду-звісно, за ту ціну, яку самі призначили. Пани й тому раді: краще що-небудь, ніж нічого. Мерщій здали землю в оренду, а самі врозтіч: хто в город на службу подався, хто в губерню та столицю на веселе життя поїхав. і

- їдьте, їдьте собі та назад не вертайтесь: нам просторіше буде! - проводжали їх кріпаки, радіючи, що панські добра пустошаться й що незабаром усе те буде їх. От тілько прийде слушний час - усе нам верне.

А жиди тим часом своє діло робили: по селах шинки позаводили, за горілку й робочих наймали, і всяку всячину міняли: курей, гусей, яйця, сукна, полотна- все, що земля родила й на собі носила, і що людські руки виробляли.

Минув рік-другий - і знову панські лани заколосилися житом-пшеницею; панські степи окривалися наймитською косарською піснею - не вільною та веселою, а зачмеленою жидівською горілкою. А після того незабаром почалося й межування: панські землі докупи зводили, кругом села, мов залізним путом, обгортали. Оренда пішла вгору, земля подорогшала, а "слушний час" не приходив та й не приходив… Не раз і не два доводилося глибоко чухати потилиці тим, хто відкинувся наділів.

Та нікому то так не далося взнаки, як одрадянам. Кругом села-скілько оком не скинь-папські лани та луки; став, що з нього за кріпацтва ніхто не боронив води брати та скотину напувати, одійшов до панського садка, його тепер валом обнесли, од села одго-родили - водопою нема; колодязі - господарські, та й то де-не-де. Прийшлось одрадянам - хоч пропадай! Кожна курка, гуска оплачена й переплачена за ту потраву; свиней на прикорнях держали, скотину зовсім звели.

- Навіщо та скотина, коли за неї тілько плати, а робити нею нічого та й ні на чому? - казали одрадяни й жалкували, що послухалися наговору про "слушний час" та відкинулися від наділів.

Тепер би й назад, та не можна. Добивалися Одра-дівщину хоча в оренду взяти, давали паничеві дорогшу плату, ніж жид давав, та панич не схотів. Він із загра-ниці вправителя-німця прислав, а німець і ровами обкопався, і огорожею одгородився. Одрадяни все далі та далі нищіли-пустошилися; тини осувалися - нічим їх городити, хати старіли, кривилися - нічим полагодити, оселі дірчавіли-осувалися… То старці немічні жили, а не колись заможні хазяїни господарювали. Тілько й надії, що на заробіток у того ж таки німця.

А чи багато ж то в нього заробиш? Він про те тілько й дбає, як би найменшу плату дати; він про те тілько й мислить, як би без людей обійтись… Усе якісь новини заводить, машини виписує.

От і цього року: розчитували та розкладали одра-дяни на жнива. У панича такі жито та пшениця поросли густі та високі-благодать божа! Буде паничеві, та достанеться й женцям. Одрадяни вже лічили, скілько-то заробітку спаде на їх долю, що треба зоставити на харч, а що - продати. Нікого не заманювала думка на вільні степи, на далекі сторони. Чого його з місця зриватися та втрачатися, коли тут і на нашу долю буде?.. Сиділи одрадяни по своїх хатах та дожидалися, коли їх покличуть на жнива.

От уже й пора наставала. З других економій приїздили рядчики наймати одрадян, давали плату не малу.

- Чого нам забиватися? У нас жнива під носом!- одкинулись одрадяни.

Ждуть-пождуть, а їх все-таки на жнива не кличуть, Коли це дивляться - торохтить шляхом з города через село якась машина, блищать на сонці її залізні зуб'я та снасті, червоніють викрашені бильця, колеса; сама низька, розкарякувата.

- Що то? - питаються одрадяни вожчиків.

- Хіба не бачите? Машина! - одказують ті.

- Бачимо, що машина. Та яка?

- Хліб жати. У одрадян кольнуло в серце.

- Як се - хліб жати? Що се ви? Хіба є така машина?

- А кат його знає! Видно, що є; бачте ж - веземо! Одрадяни вірили й не вірили… Вони зроду-віку не чули, щоб машинами можна було хліб жати. Коли скрут та невправка - кинеш серп, за косу візьмешся, а щоб машиною?..

- Та то нас дурять, щоб ціну збити! - втішали старі люди.

- А лихий знає тих німців! Може, вони, на нашу погибель, і таку машину вигадали. Бачте - торік же привезли молотилку,-толкувались молодші.

Тая чутка збентежила все село… А що, яксправді? І тут не стали, і в других втеряли… Що ж прийдеться зимою кусати?

Надвечір у село прийшов прикажчик до машини хлопців наймати.

- По два семигривеники в день - хто стає?

- Тю-тю! Ви подуріли!.. Як це можна по два семигривеники на жнива ставати? Малий, бач, день,- його і в рубля не вбереш, а вони - по два семигривеники!

- Та більше не велено давати. Та це не на жнива, це до машини.

- А багато до неї треба?

- Нащо багато? Всього трьох чоловіка та в'язальників з десяток.

- Та що се ви - подуріли? Таку силу поля тринадцятьма душами підняти?

- То не наше діло: нам так велено. Хочете - йдіть, а не хочете - з другого села візьмемо.

- Беріть! Управляйтесь!

Одрадяни одкинулися, думаючи, що то німецькі крутні, щоб ціну збивати.

- Нехай собі із другого села беруть, а ми подивимося та підождемо. Більше ждали! Ще буде таке, що німець сам до нас прийде кланятись…

Підождали одрадяни до вечора - не йде німець та й посланців не засилає. На ранок вони побачили, що посланці верхами кинулися з двору в різні сторони.

- Поїхали дурнів шукати, їдьте!- сміються одрадяни.

Той день призначався задля зажину. Отже, через те, що одрадяни не схотіли до машини ставати, зажину не було. Німець бігав по двору, гукав, лаявся, а одрадяни, слухаючи те через яр, реготалися.

- Чи бач, яка його гарячка б'є? Аж піна з рота скаче!

- Ми то тепер регочемо, а чи не доведеться нам на кутні зареготатись, як німець справді машиною весь хліб підніме? - спитав хтось.

- Та то дурять нас! Не вір!- забили баки неймовірному.

Того ж таки вечора йшло через село дванадцять чужих парубків і допитувалися шляху до економії.

- Навіщо вам економія?

- До машини найнято - хліб жати.

Одрадяни похнюпилися. Цілу ніч вони погано спали, а на ранок, ще до сонця, піднялися й якось боязко позирали на панський двір.

Аж ось почало й сонце зіходити, з двору донісся томін. Незабаром виїхала звідти парою кіньми машина й подалася на поле; за нею йшло дванадцять парубків, німець, прикажчик.

- Бач, яку червону шкуру потягли! Ану, ходімо та подивимося, як вона буде шкобертати,- казали одрадяни й собі за машиною сипнули в поле.

Ось коней зостановили біля ниви. Німець сказав щось прикажчикові, той з усіх ніг помчався у двір.

Поки одрадяни перейшли через яр і наблизилися до машини, прикажчик уже біг з двору, несучи на плечах косу з грабками.

- Нащо то? Машині помагати? - хтось спитався, і всі зареготалися.

- То шлях для машини прокосити,- одгадував другий.- Велика, бач, пані, щоб не заросилася!

Регіт та жарти не стихали, аж поки прикажчик не прокосив уподовж усієї ниви дороги.

- Сідай на козли, поганяй! - скрикнув німець, беручи ззаду за бильця машину.

Один парубок сів; коні сіпнули, пішли по ниві, а слідом за ними зашкобертала машина; ті зубчаті коси заходили-загарчали. Аж ось вона черкнулась жита, вхопила, наче рукою, чималий кущ, нахилила… Ж-ж-ж!- і вивернула на землю зовсім готовий сніп, тільки взяти та перевеслом перев'язати. Далі за першим - другий, за другим - третій, так рядком і вистилає ниву.

Одрадяни як побачили оте, то й дух у їх грудях сперлої Всі наче померли - затихли, одними тілько очима слідкують за машиною. А вона вже геть подалася, червоніючи полем та валячи снопи за снопами. Одрадянам здалося, що то не снопи, а то їх голови стеляться по рівному полю…

Ніщо на світі так не вразило їх серця, як та машина. "Нащо вона? Споконвіку, з дідів - з прадідів так велося, щоб хліб руками збирали… І всім було, всім діставало, на всіх мати сира земля родила, всіх годувала… А тепер от зразу стало мало… Для одного мало оцих ланів, степів безкраїх? Господи! Ну, та й лукавий же та ненажерливий твоє сотворіння - чоловік!" - думали одрадяни, вертаючись додому.