Панас Мирний - Повiя

• Название: Повiя
• Автор: Панас Мирний
• Жанр: Классическая проза

---

- Сволочь какая-нибудь! Дрянь и смеет так отвечать! - гукав лютий Проценко.

А з-за штори донiсся до його дзвiнкий оклик дзвiнкого голосу: "Папаша! папаша! поедем к тебе!"

Папаша шось буркнув, а одвiтний поцiлунок перервав його бурчання. Незабаром пiсля того усi бачили, як п'яний Колiсник, узявши пiд руку Наташу, повiв її через вокзал, садом, прямо до виходу i, гукнувши на звощика, помчався з нею геть-геть улицею.

- Та кого вона назвала? - допитувався Рубець у Проценка, що пiсля того наче опльований ходив по садку. - Менi почулося, наче iм'я моєї жiнки.

- А так здуру перше збрiвше на ум мення, - одказав Книш. - Хiба цi повiї задумуються над чим?

Проценко мовчав, iдучи схилившись коло їх. Вiн недовго пiсля того зоставався у садку, кликнув лакузу, розплатився, попрощався з Книшем i Рубцем i пiшов з садка. Щоб трохи вихмелитись, вiн не взяв звощика i пiшов пiшки. Iдучи улицями, думка його, як вiн не одганяв її, знай, вертiлася коло того случаю з арф'янкою, не давала йому покою, будила незiрване зло у серцi. "Що за мення викрикнула вона тодi? Пистини Iванiвни? Яка Пистина Iванiвна?" Окроме Рубцевої жiнки, вiн не знав нiкого з своїх знайомих. Що Рубцева жiнка з ним загравала, вiн пам'ятає. Та почiм же цiй повiї звiсно? Хiба Колiсник успiв усе розказати?

I вiн, дiйшовши до своєї квартири, з усiєї сили потяг за ручку дзвiнка, котрий несамовито задзвонив, аж на усю улицю луна роздалася…

II

- Номер! - гукнув Колiсник на всю швейцарську першої i розкiшнiшої гостиницi у мiстi, увiвши пiд руку Наташку, закриту чорною густою вуаллю, -гак що i лице її не було видно.

- Сiмейний?

- А вже сiмейний. Бач, не сам, - кричить Колiсник.

- Пять с полтиною, - кидаючи лукавий погляд на Наташку, одказав Колiсниковi.

- Веди, а не запрошуєш!

- Да я так. Я, видите, кому как угодно. Может, дорогой будет - есть и подешевле, - оправдувався лакуза, виступаючи уперед.

- Веди! - гука Колiсник.

Лакуза повiв не дуже-то ясно освiченим коридором. Лакуза бiг уперед, мов його хто у шию гнав, а ззаду Колiсник, ведучи пiд руку Наташку, поскрипував на увесь коридор своїми чобiтьми.

Добiгши до одних дверей, лакуза метко одiмкнув їх i скрився; поти Колiсник довiв Наташку до входу, уже лакуза, засвiтивши свiтло, стояв на дверях.

- Це? - спитав Колiсник.

- Самый аристократический, - вихваляв лакуза, даючи дорогу. Номер справдi був, як казав лакуза, "аристократический". Вибитий блакитними шпалерами, з важкою на дверях блакитною портьєрою, з узорчатими на вiкнах завiсами, з дiрочок котрих виходила теж блакитна матерiя, з блакитною м'якою мебеллю, вiн здавався якимсь гнiздечком, звитим у блакитнiй блакитностi неба. На стiнi у золотих рамах висiло здоровенне дзеркало, котре, вiддаючи у своєму чистому склi голубi стiни хати, здається, їх ще далi розводило, ширшало хату, з однiї робило двi. Пiд дзеркалом диван, коло його стiл, кругом обставлений м'якими голубими крiслами. Колiсник грузько опустився на одно i почав обдивлятися хату.

- Гарно, матерi його куля! Гарно! - казав вiн, усмiхаючись усiм своїм широким червоним лицем.

- А спальня где? - спитала Наташка.

- Вот, - указав лакуза на другу блакитну портьєру, що непримiтне скривала вхiд у боковiй стiнi.

- Посмотрим, - мов велика панi-хазяйка, одказала вона i пiшла за портьєру. Лакуза понiс за нею свiчку.

- Ничего, хорошо, уютно, - вертаючись, сказала вона Колiсниковi. - Только, друг мой, еще так рано спать - не напиться б нам чаю?

- Самовар, - скомандував Колiсник, i лакуза, як опечений, побiг з хати, його тiльки важкi ступнi глухо доносились з коридору.

- Это я, папаша, так, - пiдходячи до Колiсника i ласкаючись до його, казала Наташка, - чтобы не дать заметить лакею, что я не твоя жена.

- О, та ти лукава! - промовив Колiсник i, ущипнувши злегка за її пухку рум'яну щiчку, посварився на неї пальчиком.

- О, палаша! Дорогой папаша! - звалившись на Колiсника i давлячи. його на крiслi, лащилась Наташка.

- Iч, який чортьонок! Iч, який чортьонок! - гукав радiсно Колiсник, пручаючись пiд Наташкою, а вона то гуцала його, то плескала по круглих щоках руками, то хапала за голову i жарко i мiцно пригортала його до свого високого лона. Колiсник чув, як у неї кров у жилах дзюрчала, як її тривожно серце билося. У його дух захоплювало у грудях, очi грали i горiли, мов свiчки.

- Годi! Годi! Бо й чаю не дожду, - гукав Колiсник, одводячи її.

- Ага, роздражнила? роздражнила! - плескала, рада, у долошки Наташка i пiшла вистрибом по хатi.

Колiсник, як вовк, зорив своїми очима за легкою поступом, за її такими красивими викрутасами. Це вона, зразу круто повернувшись, упала знову дойого на груди.

- Папаша! Миленький папаша! - замираючим голосом шептала вона. - От коли б я була твоя дочка. Ти б любив мене? Нi, не хочу дочкою, а жiнкою. Така молодесенька, красива, а ти такий обломiй… За мною роєм молодiж в'ється, я гуляю всюди, а ти дома сидиш.

- А дзуськи? - сказав Колiсник, - оцього не хоч? - i пiднiс їй пiд самiсiнький нiс здоровенну дулю.

Вона з усiєї сили ударила його по руцi i, одкинувшись, закричала:

- Понеси своїй першiй!

- Перша далеко, - одказав Колiсник.

- А твоя жiнка жива?

- Жива.

- У… N? - i вона назвала мiсто, де жив Колiсник. Колiсник, дивуючись, зиркнув на неї.

- Ти почiм знаєш? - спитав вiн.

Вона заплескала в долошки i, зареготавшись, промовила:

- Ти думаєш, я твоєї жiнки не знаю? Я все знаю. А Проценковi не одрiзала сьогоднi?

- Та ти й Проценка знаєш? - ще дужче здивувався Колiсник.

- I Проценка, i Рубця, i Книша. Усiх вас, чортiв, знаю, як своїх п'ять пальцiв.

- Та почiм ти знаєш?

Вона залилася нестямним реготом i знову кинулась його душити. Колiсник пихтiв, одпихався, а вона, як навiсна, то одскакувала вiд його, то, прискакуючи, горнулася, мов вiрна собака, не бачивша давно свого хазяїна.

Лакуза, несучи самовар, спинив її. Поти вiн уставляв посуду, поти вештався у хатi, вона була тиха, поважно проходжувалася то вперед, то назад, мов справдi велика панi, i тiльки стиха кидала на Колiсника жартiвливi погляди своїми чорними очима.

Лакуза пiшов. Вона кинулась чай заварювати, стакани мити, перетирати. Рожевi пальчики пухкої невеличкої ручки, мов мишенята, бiгали i миготiли перед Колiсниковими очима.

- Так почiм ти знаєш? Хто ти така, звiдки, що все знаєш? - спитався Колiсник.

Вона наче не чула його питання. Одкопиливши трошки губки i качаючи в полоскательниц! стакан, тихим тоненьким голоском затягла веселеньку пiсеньку: "Ту-ля-ля! ту-ля-ля! ту-ля-ля!" - виводила вона, пiдбираючись пiд бренькiт стакану, i її тоненький голосок зливався з заводами тонкого скла.

- Ти чула? - спитався знову вiн.

Вона глянула на його. Довго i прикро дивилася у його витрiщенi очi i, одвернувшись, тихо зiтхнула. Потiм витерла стакан, пройшлася по хатi i, пiдiйшовши до його, з почервонiлим лицем, задихаючись, сказала:

- Я вина хочу. Вина.

- Та чому ж ти не скажеш?

I вiн, ухопивши дзвоник, нестямно ударив. Лакуза прибiг.

- Вина! - гукнув Колiсник.

- Красного, - шептала вона, стоячи коло його. - Я люблю з чаєм пити. Колiсник приказав, додавши:

- Та доброго, старого. I рому доброго.

- Я думала, що ти не даси, одкажеш, - ласкаво промовила вона, коли лакуза побiг.

- Для тебе? - скрикнув Колiсник. - Проси, що хоч, що зможу, усього дам.

- Добренький! - шептала вона, пригорнувшися до його.

- Ти думаєш, я стану тягтись та скаредничати так, як другi там скаредничають? Як же? Зиайшла дурня. Один раз тому, що батько в плахтi!

- От люблю парня за звичай! - весело защебетала вона. - Що - грошi? Полова, на котру ми здобуваємо потрiбне для нас. Одного тiльки на їх не добудеш: чоловiка по душi. Не май сто рублiв, а май сто друзiв! Так i я. Скiльки через мої руки перейшло усякого добра? А де воно? Тому дала, тiй ткнула. А в себе нiчого не зосталося. Що було, все сплило. А от же живу.

- Ну, у мене не швидко спливе те, що маю, - перервав її Колiсник, - поздоров, боже, дурнiв панiв, що вибрали мене у члени, я тепер покiйно можу умерти. Хоч, може, i не буду бiльше членствувати, та сiлькiсь: Веселий Кут у двi тисячi десятин хоч кого заспокоїть навiки. Не буду членствувати - буду хазяiнувати.

- Ти купив Веселий Кут?

- Купив.

- Це той, що недалеко вiд Мар'янiвки?

- Той. А ти почiм Мар'янiвку знаєш?

Вона тiльки зiтхнула. Лакей принiс вино, ром, поставив i пiшов. Наташка начала чай розливати.

- Та почiм ти усе знаєш? Хiба з тих країв?

- Багато будеш знати - зостарiешс'я, - одказала вона, пiдсуваючи до його стакан чаю наполовину з ромом.

- Не помолодшаю уже! Ех! Коли б менi лiт двадцять назад, - зiтхнувши, сказав вiн i сьорбнув чаю.

- То що б було?

- Що б? - перевiвши дух, одказав Колiсник. - Те, що оцей стакан за одним разом до дна осушив, а тепер то невеличкими ковтками треба випивати.

- Горенько тобi! - засмiялась вона, сьорбнувши свого чаю.

- Авжеж, горе, та ще й ти такого крутого пiдправила.

- Їв мене не краще.

- Що там у тебе? Свинячий напиток.

- А на покуштуй! - i вона ткнула йому ложечку до рота. Вiн випив, поцмокав.

- А що, добре? - граючи очима, спитала вона.