Панас Мирний - Повiя

• Название: Повiя
• Автор: Панас Мирний
• Жанр: Классическая проза

---

- I то все на прохолоду, - угадував другий.

- Авжеж! - додав третiй…

Дехто зареготався.

Грицько наближався до рундука. Прiська мiж переднiми, що за ним iшли, признала Очкура, Гарбуза, Сотника, Воливоду. Грицько, пiдiйшовши до рундука, поздоровався:

- Тут старшина?

- Тута.

Вiн пiшов у волость i не забарився вернутися з старшиною.

- Ви чому не платите подушного? - гукнув той.

- Помилуйте, Олексiйовичу! Хiба не знаєте, яка ця осiнь була? Заробiтку анiякого!

- А на пропiй є? - крикнув старшина.

- З шинку i не вилазять, - пiддав тихо Грицько.

- У чорну їх! - рiшив старшина.

Десятники повели всiх у чорну. У Прiськи серце забилося, заболiло. "Ну, за що, про що? - стукало їй у голову. - Чим вони винуватi, що заробiтку не було? Господи! доки ж уже його дерти?.. з чого його дерти?.. i що поможеться з того, що посидять у чорнiй?" їй нiколи не вiрилось, коли, було, Пилип розказував, що трохи не посадили у чорну, та вiдпрохався. Тепер вона своїми очима все те бачила, сама чула. Отож i Луценко сидить за те. Вона чула, як на нього нахвалявся Грицько. Отож, видно, Луценчиха жалiлася, та нiчого не виходила, тiльки люди насмiялися… Вони i з цих смiються; до неї доноситься їх несамовитий регiт… Нi жалю, нi серця немає!.. Прямi собаки, прости господи!

За думками вона i не чула, як старшина допитувався Грицька:

- А ти нащо з теї два карбованцi задержав?

- З кого? - мов не бачив, спитав у свою чергу Грицько.

- Молодице! як тебе? Он про тебе рiч, - хтось iз чоловiкiв наткнув її. Прiська устала i пiдiйшла до старшини.

- Це з неї? - спитався Грицько.

- З неї.

Грицько усмiхнувся.

- Ви ж знаєте, що менi п'ятирубльову бумажку дадено: здачi не було. Два рублi у мене зосталися; я їй вiддам.

- Так он у його, молодице, твої грошi, - сказав старшина i пiшов у волость.

Грицько посунувся за ним; Прiська сiпнула його за рукав.

- Коли ж ти, Грицьку, вiддаси? - тихо спитала вона.

- Тьфу! Як собака та! - огризнувся Грицько. - Коли будуть у мене. Я про їх забув та в подушне i повернув.

- Як же се, Грицьку? З мене слiдувало три рублi, а ти п'ять вiддав?

- Знаю, що три слiдувало. Я три й полiчив, а п'ять вiддав.

- А менi ж хто вiддасть?

- Хто вiддасть? Звiсно, свої треба давати.

- Вiддай же зараз, Грицьку, бо менi треба.

- Вiддай зараз! Де ж я тобi зараз вiзьму? При менi грошей немає. Прийди додому, то й вiддам.

- Коли ж приходити?

- Та там на празниках або пiсля свят. У Прiськи аж ув очах пожовкло:

- Як пiсля свят? Менi до свят треба.

- Що з тобою балакати! Де ж я тобi тепер вiзьму? - скрикнув Грицько, махнув рукою i скрився у волость.

- В цього вижилиш, коли лишне взяв! Цей вiддасть! - чулося помiж народом. - Он, мого полтиника заїв…

- А мого карбованця, та ще й у чорнiй за те я посидiв…

- О, вiн майстер! Ще за панщини навчився з людей драти!.. Прiська повернула додому сумна та нерадiсна. Ще й нiчого, а вже Грицько почина загравати. Сьогоднi он… прилюдно… собакою назвав: "Як та собака!" Подумай!.. 3а вiщо? 3а те що своє стала правити? Сказано - кровопiй людський! I та образа так глибоко запала їй у душу, так боляче щипає за серце, що Прiська нiяк її не забуде. Як той цвяшок, угородилася вона в голову i не сходить з думки, не забувається… Нi, я тобi так сього не покину. Чого менi тебе допитуватися, коли прийти за своїм? Звав, на що брав - i вiддай! Каже: немає. У кого? У його немає?.. Нi, нi… сьогоднi ж пiду. Пообiдаю i зараз пiду. Я не одiйду вiд твого двору, буду соромити перед цiлим селом, поки не вiддаси.

I Прiська, пообiдавши, подибала до Грицька. Грицько саме обiдав. Його очi якось тривожно бiгали з одного боку на другий; лице хмуре, чуб стовбуром - ознака, що Грицько уже хлебеснув.

- Швидко прийшла! - глухо промовив вiн, узрiвши Прiську перед собою.

- Бо за своїм, - одрiзала та.

- Пiдожди ж, поки пообiдаю, - не то гiрко смiючись, не то грiзно сварячись, промовив Грицько.

Прiська присiла на кiнець полу, дожидає… У хатi тихо; чути, як ложка скромаде об миску, як човгає Хiвря вiд столу до печi, як сопе Грицько. Нiхто словом не обiзветься, нiхто його не пророне, мов понiмiли усi. I збоку дивлячись - видно, як та нiмота кожного гнiтить, там, усерединi, тлiє… Здається, одно слово - i, як вiтер, зразу вирве те полум'я наверх, запалає буря…

Прiська, похнюпившись, сидить, слухає тiї гiркої нiмоти; гляне на Хiврю, як та грає зеленими очима, на Грицька, що спiдлоба, мов лобуряка, свiтить своїми - i знову похилиться…

Ось i обiд скiнчився. Грицько устав, перехрестився, набиває люльку.

- Пiдожди, поки покурю, - уїдливо смiється Грицько, виходячи з хати. У Прiськи аж у душi заколотилося… Сидить, мовчить, дожидає. Нешвидко вернувся Грицько, а все-таки вернувся.

- А ти й досi дожидаєш? Пiдожди ж ще, поки висплюся, - каже Грицько, усмiхаючись.

Прiська не видержала… Мов її хто стебнув батогом з усiї сили - вона трiпнулася: сльози градом полилися з очей.

- Грицьку! Бога ти побiйся! - крiзь сльози почала вона. - Ще трохи знущався ти з нас за життя покiйного? Ще мало поповиварював води, як жили у тебе? I ще з удови нещасної, з сироти безталанної кепкуєш, глузуєш!.. Бог усе бачить, Грицьку. Не тобi вiддячить, то твоїм дiтям!

Наче ясне небо покрилося темними хмарами, потемнiло Грицькове лице; очi загорiлися-запалали.

- Ти ще клясти прийшла! - скрикнув вiн.

- Бог з тобою, Грицьку! Не клясти я тебе прийшла, я за своїм прийшла. Зглянься ти на бога… Празник святий iде… Ти ж будеш i їсти, i пити, а тут за душею шеляга немає.

- Грошей, - кажеш, - немає, - обiзвалася Хiвря, постукуючи горшками, - а святки справляти хочеш!

- Хiба як ми бiднi, то нам i їсти не треба, Хiвре? - одказала Прiська.

- А я, знаєш, що скажу тобi на це, Прiсько?.. Як злиднi, та ще й з перпем!.. Коли б ви не проїдали та не пропивали з своїм покiйним, то й у вас би грошi були.

- Добре таке говорити, у кого вони є. А коли - i того треба, i другого недостае… i подушне заплати, i викупне дай… А нашi заробiтки якi? Вiн же один тiльки й робiтник був.

- А дочка? Дочка - мала у тебе кобила? Нащо ти держиш її при собi? Не вiддала б її людям послужити? Не заробила б вона, як другi? А то сидить дома та хлiб переводить.

- Легко так, Хiвре, казати, дивлячись на других. А коли б самiй прийшлося так жити та бiдувати - не тiї б заспiвала.

- За дурною головою та й ногам лихо! - одказала Хiвря.

Прiська мовчала. Вона бачила, що шо вона не кажи - нiхто її не вчує; а кожне Хiврине слово - спичка у серце: краще мовчати.

Досi ущиплива та докiрлива розмова стихла. Усi знову насупились.

- Так як же, Грицьку? - почала, помовчавши, Прiська.

- Я тобi сказав у волостi. Не чула? - гукнув Грицько.

- Чому не чула? Не глуха, небiйсь!.. Дай же хоч карбованця тепер, а другого уже пiсля свят.

- Та ще чи й пiсля свят вiддам? - позiхаючи, вiдказав Грицько.

- То вже дурниця, Грицьку! Як не вiддаси - позивати буду!.. - посварилася Прiська.

- Позивай… Чого ж ти прийшла? Iди - позивай! - блимаючи очима, каже Грицько.

Хiвря скрутнула головою i важко зiтхнула.

- Господи! Як то воно люди забуваються! - напустилася вона на Прiську. - Коли се ти така розумна стала? Чи не пiсля того, як осталася удовою? Як у нас жила, хлiб-сiль їла, то й за позви не знала… Стара, бач, хлiб-сiль забувається.

- Хiба я у вас дурно той хлiб їла? Не робила я, не служила вам? I замiж вийшла - то вам панщину одробляла. Уже кому, Хiвре, грiх таке казати, а тобi грiх!

- Добрий грiх!.. А як лежала у нас, як та колода, три тижнi валялася… хто за тобою ходив? Чиї руки спочинку не знали, вовтузячись бiля тебе? Та знов - вiд кого ти i за кого замiж iшла, забула?

Прiська похилилася. То було справдi так. Хiвря пам'ятлива, не забула нiчого з її давнього; забула тiльки Хiвря, що як Прiська одужала, то поповиварювала вона води з неї, - не було їй спочинку нi вдень, нi вночi… Мовчить Прiська, а Хiвря одно вичитує:

- Або, як волю об'явили… хто, як не Грицько, помiг вам вибудуватись? Вiн i на сохи дерева дав, i на крокви. Хоч воно i не своє - панське, та все ж коли б на другого кого, то не дав. А як на верх, то хмизу свого вже дав… Забула?

- Що ж робити, Хiвре? - тихо схлипуючи, почала Прiська. - Я пам'ятаю вашу запомогу. Спасибi вам. Та згляньтеся ж i ви на мене: свято iде, рокове свято… У мене ж нiчого немає. Отi два рублi - то ж останнi, на якi тiльки й надiя.

- Де ж ти їх вiзьмеш, як немає? Позич у кого, - рає Хiвря.

- Хто ж менi позичить? - уже навсправжки плаче Прiська.

- Ну, чого ви завелися? - грiзно скрикнув Грицько. - I розпустили натяки обоє! Вона нахваляється позивати… ну - i йди, ну - i позивай… Страшнi її позви, куди пак!.. I нiчого тут сидiти та слинити. Iди - позивай!

Прiська побачила, що її женуть з хати. Ще поки злегка так, доки Грицько не розсердився, а розсердиться - i навсправжки вижене. А хiба довго йому розсердитись?

- Господь з вами! - утираючи сльози, промовила Прiська. - Не даєте - самi поживайте! Вам бiльше треба… Куди вже менi позивати вас? I, похилившись, вийшла з хати.

- Я так i знав, що прийде бiсова манiя! - промовив услiд їй Грицько.

- Походе-походе та й пiдоб'ється, - одказала Хiвря. - Краще менi платок на празник буде.

Важкi думки, невдачi, глибока образа докорiв гнали Прiську додому; серце її болiло, сльози заливали очi… Що їй тепер дiяти? Iти жалiтися старшинi? Вона вже раз жалiлася йому, а що вижалiла?.. Всi вони один одного, як чорт болота, держаться; всi одним миром мазанi…