Панас Мирний - Повiя

• Название: Повiя
• Автор: Панас Мирний
• Жанр: Классическая проза

---

- Напасть? - прогула глухо Прiська. - Що це ти за слово таке сказала? Яка напасть? - i Прiська божевiльне водила по хатi очима.

В Одарки мороз пiшов поза спиною вiд того голосу i вiд того погляду… Вона переждала трохи, поки Прiська заспокоїться, потiм спитала:

- Тiтко! чи ви пiзнаєте мене?

- Тебе? Як тебе не пiзнати! - з страшною усмiшкою одказала Прiська.

- Хто ж я така?

Прiська знову сама собi усмiхнулася…

- Хто ти така? - тихо спиталася. - Людина! - придавила Прiська на сьому словi.

Одарка перехрестилася i, зiтхнувши, мовила:

- Уже й не пiзнає…

- А ти чого прийшла? - нешвидко спиталася Прiська.

- Як чого? Одвiдати вас: як живете? Може б, їсти вам зварити?

- їсти?.. Живемо? То-то й лихо, що живемо, - сказала, i лице її скривилося-затремтiло. Почувся якийсь писк, щось за глухий задавлений хрип - i сльози залили очi.

Одарцi наче хто у жменi здавив серце, так воно заболiло-занило, побачивши Прiсьчину муку.

- Тiточко! Я ж сусiда ваша… Одарка, - не знаючи, що їй казати, признавалася Одарка, припадаючи до старої. Та знову затихла i знову глянула на неї заплаканими очима. Тепер вони у неї наче кров'ю налитi, а на зрачки полуда насунула i закрила їх страшний палючий огонь.

- Я знаю, що ти Одарка, - заспокоївшись, почала стара. - Пiзнаю тебе по голосу… Спасибi, що не забула.

- Може, вам чого треба, тiточко? - спитала рада Одарка.

- Що ж менi тепер треба? Смертi треба, так ти ж її не принесла i не принесеш.

- Бог з вами, тiточко! Що це ви одно зарядили: смертi та смертi… - Ну, а чого ж менi треба? Скажи - чого?

- Чого? Ви їли що-небудь?

- Їла?.. Авжеж, їла, бо, бач, живу… От тiльки у мене щось у горлi пересохло, смага губи попалила…

- Що ж вам - води подати?

- Подай, коли твоя ласка.

Одарка кинулась до водянки, а з неї уже затхлим несе. Хутко вона вилила воду з кухля i ще хутче кинулась до себе у двiр. Не забарилася швидка Одарка принести цiле вiдро холодної води, тiльки що з колодязя, i пiднесла повен кухоль старiй. Прiська, хитаючись, пiдвелася, та як припала до кухля - неначе її уста до його прикипiли, та поти всього не випила - не пустилася.

- Ох! оце ти мене неначе на свiт народила! - простогнавши, мовила вона й почала знову умощатися-лягати.

- Пiдождiть, я вам постелю, - похопилася Одарка i хутко помостила подушку до стiни, а пiл заслала рядниною. Стара не перелiзла - перекотилася на те лiгво.

- Спасибi тобi, Одарко, - подякувала, умощуючись, Прiська. - Ти мене тiєю водою так i оживила… То в мене усе болiло, а то зразу захололо-занiмiло… Отут тiльки, - i вона вказала на серце, - не перестає.

- Може б, ви справдi чого поїли? Скажiть, - я зварю або вiд себе принесу. Може б, борщу i кашi?..

- Нi, не хочу… - i стара задумалася, заплющила очi.

Сон її розбирав чи немiч очi закривала?.. Одарка, побачивши, що стара дедалi почала забуватися, попрощалася й пiшла.

"Хай засне трохи, спочине; може, i подужчає… Слаба, слаба стала! Не довго вже, видно, їй тут плутатись", - думала вона, вертаючись додому.

- А що? Що застала? - спитав її Карпо.

- Що?.. Багато, як ще хоч три днi протягне.

- Отаке! та нiкому й попа покликати… I обоє замовкли.

- Напилася води, - нешвидко повiдала знову Одарка, - перекинулась на другий бiк… Я їй послала… та й почала забуватись… Хай трохи спочине, а надвечiр пiду довiдаюсь.

Сонце заходило; в повiтрi стояло його червоне зарево. Воно не вдаряло у Прiсьчину хату, бо хата стояла вiкнами на схiд сонця. Одарка застала там якусь темну тiнь, непривiтнi померки; у вiкна тiльки жовтим кольором од бивало, неначе пiдслiплий чоловiк блимав своїми мутними очима. Прiська лежала па полу вся жовта, неначе воском полита, i тиха-тиха, здається, i не дихала. Одарка боязко пiдiйшла до неї i нагнулася послухати - чи жива ще вона. Чи то такi очi у Одарки, чи чорна тiнь, що упала вiд неї на Прiську, розбудила її?.. Прiська ворухнулася, розкрила очi.

- Спали?.. - спитала Одарка. - А я йду та й боюся, щоб не розбудити. Прiська глянула на неї.

- Ти, Одарко?.. Сядь… - стиха проказала, ткнувши пальцем бiля себе. Одарка сiла.

- О-ох! - простогнавши, ще тихше почала Прiська. - Оце я лежала, закривши очi… I так менi любо, так тихо… супокiйно… Усерединi, чую, неначе їло холоне - мерзне… а любо… Не повiриш, Одарко, як менi обридло жити!.. Буде вже, всьому край є!.. Я скоро умру. Може 6, досi i вмерла, та тебе дожидала… Ти ще одна до мене прихильна зосталася… Ти такої менi цiлющої води сьогоднi дала, що в мене вiд неї усе зразу затихло… Спасибi тобi… О-ох! Всi проти мене, всi… тiльки ти одна… Господь вiддячить тобi.

Одарка похопилася щось казати.

- Постiй… - перебила її Прiська. - Я хочу тобi усе сказати… усе… Бо вдруге, може, й не доведеться… Слухай… Я швидко умру… Коли… коли побачиш дочку… Христю… скажи їй… Скажи: я прощаю їй… Я не вiрю… щоб вона таке зробила… Благо… А то що виглядає з-за тебе? - наче злякана, аж скрикнула Прiська i вся струснулася… По виду пробiгли уразливi смуги, рот скривився, очi розкрилися…

Одарка бачила, як у їх послiдня iскорка життя згасала… Вона кинулась була до старої, та так на одному мiсцi й закам'янiла!.. Жовтий свiт урвався в хату, освiтив на хвилину почорнiле лице старої з холодними померклими очима i згас… Темна невидюча тiнь усе зразу покрила… Чи то, може, потемнiло в очах у Одарки?..

Коли вона прийшла до пам'ятi, бездиханна Прiська лежала перед нею, витрiщивши свої мутнi холоднi очi.

Одарка мерщiй скинула платок з плечей i закрила ним лице старої.

- А що? - знову спитався Карпо, як вона вернулась додому.

- Умерла… - понуро одказала Одарка. Карпо витрiщився.

- Що ти кажеш? - гукнув вiн, думаючи - чи то вчулось так йому, чи справдi Одарка те сказала.

- Умерла, кажу.

Карпо похнюпився, розвiв руки.

- Умерла… - шептав вiн. - От тобi й знай! Умерла… Таки дiждалась свого… Так ти кажеш - умерла?.. Хм… Що ж тепер робити?

- Що робити? За людьми iти та ховать… Оте и робити!

- За людьми? Хм… Хто ж пiде?

- Та вже ж хто послуха, той i пiде, а не пiде… - почала Одарка та й не скiнчила.

- Ну, а як не пiде, то що тодi? - спитався Карпо.

- Як що? Не лежати ж їй, поки й зотлiє!

- Я знаю, що не лежати, та хто буде ховати? на якi достатки? Одарка мовчала, мовчав i Карпо.

- Треба б спершу у волость заявити, - нешвидко почав вiн знову. - Хан там, як знають… Так… Пiти до волостi, пiти… Треба пiти, - розмовляв Карпо там з собою, тупцюючи по хатi.

- То йди скорiше, бо смеркає, - журливо одказала Одарка, сiдаючи на полу й пiдпираючи рукою щоку.

Карпо пiшов. Одарка сидiла смутна-невесела, дивилася буцiм собi пiд ноги, а справдi - нiкуди не дивилася: уп'яла очi в одну точечку та й не зворухне ними, мов скаменiла… Дiтвора, зачувши розмову матерi з батi ком, затихла, боязко поглядаючи на матiр.

- Умерля, - тихо-тихо прошептала Олень'а, повертаючись до брата. - Хто умсрля?

- Цить… Бач, матуся журяться, - сдказав той сестрi, i знову обоє помовкли.

Дедалi все бiльше смеркалося. Тиха тiнь темної ночi пiднiмала своє чорне крило i розпросторювала усюди темноту. Надворi ще носилося жовте зарево згаслого сонця, а в хатi було зовсiм темно. Одарка сидiла в тiii темнотi; важкi думки морочили їй голову… "Отаке скойся! I поховати нiкому, i поховати нi на що… Хоч би переказати Христi… Куди ж перекажеш? До вона тепер? Може, вже за такими запорами, що i чут-ка не дiйде до неї. Господи! От смерть, - не дай її нiкому такої! Краще пiд ножем розбишаки спустити душу… Найдуть люди, найдуться жалiсливцi - i поховають як слiд… А тут? Усi, наче вiд напастi, одсторонились. А чим вона винна? Дочка винна, а мати - карайся… Ще хоч би достатки якi-небудь, а то ж - злиднi злиднями!.. Люди не схочуть ями копати, пiп не схоче даром ховати… хоч не похована тлiй!.." I Одарка здригнула.

- Отак же! - увiходячи в хату, сказав Карпо. - 3 волостi зараз наряд буде. Не можна й ховати…

- Чому? - дивуючись, спитала Одарка.

- Та бач же - все те гаспидське дiло… Старшина каже: може, вона сама на себе руки наложила. Треба писати становому. Поти становий не скаже, нiякого ладу не буде.

- Близький свiт - до станового! Тридцять верстов - немала путь! Днiв три пройде, поти до його та вiд його.

- Хоч би й тиждень - все їдно!

Одарка тiльки здвигнула плечима, устала i почала свiтити свiтло. Як часом чуже лихо не тяжко одкликається на душi, та свої клопоти ближче. З^-iопоталася й Одарка, засвiтивши свiтло… Нiч надворi: дiти куняють, а вона ще й вечерi не варила. Хутко метнулася Одарка сюди-туди i за топливом, i за борошном.

- Пождiть трохи, дiточки, я зараз галушечок зварю, - кидається до сонних дiтей.

- Мамо! - обiзвалася Оленка, дивлячись, що за клопотом матiрне лице трохи прояснилося.

- А що, дочко?

- Ти казала: умерла… Хто умерла?

- А ти не знаєш хто? Бабуся вмерла.

- Ба-бу-у-у-ся, - здивувався Миколка.

- То оце й не буде бабусi… Бабусю в яму - бах! - каже Оленка, показуючи кулачям, як будуть бухати бабусю в яму.

- Бух! - одказала, гiрко усмiхнувшись, Одарка. - Довго ще, поки буде "бух", - додала, замiшуючи галушки в макiтрi.

- Бухкай же скорiше вечерю, - сказав Карпо, - а я пiду довiдаюсь, що там робиться, - i напрямився з хати.