Панас Мирний - Повiя

• Название: Повiя
• Автор: Панас Мирний
• Жанр: Классическая проза

---

- Бач! Це ти, Костянтине, наробив! - скрикнув Загнибiда, ударивши кулаком по столу, аж пляшки забряжчали. Колiсника не так той гук, як стук уразив.

- А по какой такой причинi я? - беручись у боки, спитався Колiсник.

- Ти!.. ти!.. Ти всьому виною! - гукав Загнибiда, мотаючи п'яною головою.

- Та годi вам… Петре! - мовила жалiбно Загнибiдиха.

- Вiн! - гукнув знову Загнибiда. - Вiн всьому виною! Куди вiн не встряне - добра немає!

- Що ж я, по-твоєму: чортяка, виродок який? Га?

- Виродок! Виродок! - ледве повертаючiї язик у ротi, мовив Загнибiда.

- Трясця тобi в пуп! - гукнув, червонiючи, як буряк, Колiсник. Загнибiда, похитуючись, пiдвiвся. Очi в нього, як гострi ножi, блищали.

- Так це ти до мене прийшов бучу збивати?.. Вон з моєї хати, щоб i твiй дух поганий не воняв! - крикнув несамовито Загнибiда. Колiсник прикро подивився йому у вiчi.

- I-i, хазяїн паршивий! - призро мовив i, сплюнувши, почав шукати шапки.

- Брешеш! - скрикнув Зягнибiда. - У мене чеснi люди бувають, благороднi; один ти з усiх єхида вирискався.

- Який же я єхида? Ану, скажи… - пiдступаючи, допитувався Колiсник.

- Який? Ось який. Ти пам'ятаєш наш уговiр за рибу перед рiздвом?

- Ну, пам'ятаю… То що?

- Що ж ти - узяв її у мене? Узяв?.. О-о-о, єхидо! Аби пiдвести чоловiка, аби шкоди другому наробити!.. Та ще й смiєшся…

- То ти он про що?! Та й дурний же ти, а ще писарем був. Це, брат, комерцiя зоветься, щоб ти знав: не ти накриєш - тебе пiдведуть.

- В усьому ти такий! - гука Загнибiда.

- А ти кращий.

- Що ж я?

- Що? А розписки якi там писали? Га?

- Якi розписки?

- Не знаєм? Забув? А хазяїном зовешся. Крамарюєш на тисячi, а па пять рублiв бiдної дiвчини полестився!

- Що це ти патякаєш?

- Що? Он кого спитай, що. Он! - указуючи на Христю, мовив Колiсник. - Вас за се у тюрму посадити слiд. Пiвроку служби чужої закортiло? Знаємо ми, нащо ся служба, догадуємося… У-у, хазяїн! Нога моя не буде пiсля сього у твоїй хатi! - скрикнув Колiсник, сплюнувши, i побiг iз хати.

- Постiй… постiй! - мовив Загнибiда, поточуючись, i опустився на лаву. Голова його не держалася на в'язах, як вiн не мотав нею, як не силкувався вдержати. Аж ось вiн пiдвiв-таки її, позирнув по хатi… Кругом - нi духу: гостi, почувши змагання i думаючи, що до бiйки дiйде, усi повтiкали… Ззгнибiду досада їла.

- Жiнко! - скрикнув вiн.

Блiде лице з блакитними очима визирнуло з кiмнати.

- Чого тобi?

- Ти чула?

- Що чула? Попились - полаялись; завтра зiйдетесь - помиритесь.

- Хто? Я? Я? З ним? Скорiше вода з огнем побратається, нiж я з ним помирюся! Мене прилюдно отак шпетувати? Прилюдно?!

Загнибiда схилився i довго сидiв похнюпившись. Що його схилило? Хмiль, образа чи, може, прокинулась совiсть?.. Довго вiн сидiв так сумний-похилий. Це знову пiдвiв голову i хижо провiв очима по хатi.

- Лягай краще спати, - мовила до його Олена Iванiвна.

- Хто? Я?.. Усi лягайте, усi спiть. Один я не буду… Пiсля сього та менi спати? - Вiн затрусив головою.

- Яке його дiло, хто як наймичок наймає? - помовчавши, замовив вiн знову. - Яке його дiло? Я не йду до його справлятись, чи вiн за грошi найма, чи без грошей? Може, я i без грошей найняв, та вiзьму й заплачу Зразу… Христе! - гукнув вiн на всi хати.

Христя була в кухнi, як змагалися Колiсник з Загнибiдою. Спершу вона не розiбрала, про кого та рiч ведеться; тепер їй, як удень, стало видно. То її З матiр'ю оплутали, он як обiйшли цi дуки-багатирi!.. Серце її наче хто у жменi давив, - так воно заболiло… Проснулася туга, устала ненависть… Коли її кликнув Загнибiда, вона назнарошне не пiшла, не окликнулась.

"Нi, не треба! - рiшив Загнибiда. - П'ять рублiв - грошi! Та ще й до строку далеко. Я їй i тодi вiддам… Вiддам та ще й одiшлю до його, щоб показала тому iродовi. Ось, мов, як чеснi хазяїни роблять!" - I Загнибiда сам собi усмiхнувся.

Сонце сiло; насунула темна тiнь ночi; в хатi ще бiльше потемнiло: стiни - мурi, у кутках - як сажа чорна, тiльки крiзь шибки уриваються жовтуватi пбмерки.

- О-ох! хоч випити, - почувся голос Загнибiди; далi - мацання руки по столу, брязкiт битого скла.

- Чорт би вашого батька взяв! - крикнув Загнибiда. - Свiтла дати! Чому свiтла й досi немає!

Загнибiдиха, вискочивши з кiмнати, кинулася свiтити. Поти знайшла сiрники, поти засвiтила, Загнибiда сидiв i лаявся. Як засвiтила - то аж скрикнула: нова скатертина трохи не вся залита наливкою, розбите скло валялося по столу.

- Господи! Чи не можна б спершу засвiтити, та тодi випити, коли так заманулося, - сказала вона.

- Мовчи! - гукнув Загнибiда, хижо сверкнувши очима. - Ще менi не залили за шкуру сала? Ще й ти туди?

Загнибiдиха глянула докiрливо на нього, повела плечима i вийшла в кухню.

- Христе, голубко! Дивися, пожалуста, за ним, щоб вiн, бува, хати не спалив, а я пiду та трохи спочину, бо це вже жди всюночної… Ох, побила мене лиха та нещасна година! - зiтхнувши важко, тихо сказала вона i пiшла в кiмнату.

Гiркi думки знялися в Христинiй головi… "Обiйшли-окрутили, як самi знали, та ще й голубкою величають… Ой, добрi та любi!" - думалося їй, а в серцi почувався якийсь жаль до Загнибiдихи. Якась таємна думка, що ця жiнка нi в чому не винувата, що вона сама немалу випила на своєму вiку та ще й випиває, ворушилася у її душi. Глибоко та важко зiтхнувши, вона сiла на лавi так, щоб видко було, що Зягнибiда буде робити. Загнибiда сидiв за столом проти неї i, уп'явши очi у кiнець гнота, божевiльне дивився на свiтло.

Нешвидко перевiв вiн їх на розлиту по столу наливку, пiдняв руку, умочив пальцi й почав мастити голову… Христя тихо зареготалась - такi смiшнi їй здалися тi витребеньки п'яного хазяїна… Палкий погляд Загнибiди, досягаючи до неї аж у кухню, перервав її регiт. Вона затихла; Загнибiда, наставляючи ухо, слухав… Стало тихо-тихо; Христя чула, як у неї серце кидалося… Це Загнибiда устав, налив чарку, випив i на пальчиках покрався у кухню. Христя закам'янiла на мiсцi. Вона навiть не пригадає, як Загнибiда опинився бiля неї, пригорнув до себе i тихо поцiлував у щоку… Огонь - не огонь опiк її; якась огненна течiя розлилася по її тiлу.

- Христе, голубко! - шепнув вiн, пригортаючись до неї. Вона трiпнулася, мов уражена.

- Чого ви лiзете? Гетьте! - скрикнула вона на всю хату, одпихаючи його вiд себе.

- Цссс!.. - засичав Загнибiда i знову почав дослухатись. Кругом, як у вусi, тихо, тiльки з кiмнати доноситься сап важкий.

- Знаєш що, Христе? - почав вiн. - Я тобi заплачу тi грошi, що батько зазичив у мене.

- Чула я, як вiн зазичив. Спасибi вам з Супруном! - вiдказала Христя.

- Що ти чула! То - брехня! їй-богу, брехня… А от що я тобi скажу… Хочеш бути багачкою, ходити у шовках, у золотi? Христя мовчала.

- Що твоя душа забажає - все тобi буде! Чи їсти тобi, пити… Ти бачила оту здохляку? - ткнувши пальцем на кiмнату, спитався Загнибiда. - їй день вiку, та й того я ще укоротити маю… Стидка-бридка!.. А ти менi якраз пiд норов пiдiйшла…

Христя мовчала, тiльки її серце непокiйно билося.

- Христе! - благим голосом прогув Загнибiда й кинувся до неї. Очi його свiтилися, як у кота, руки тремтiли; вiн увесь трусився, мов у лихоманцi: як ужака той, холодний i слизький, вiн обвивався кругом Христиного стану i п'яними устами цiлував її лице, очi, шию… Христя мовчки пручалася, доки її було сили змагатись; коли ж вибилась з мочi, а Загнибiда налiг на неї, вона скрикнула на всю хату… Не встиг вiн одхопитись, як на порозi показалася Загнибiдиха, блiда, розпатлана.

- Вон, вонюча! - скрикнув.Загнибiда i знову кинувсь до Христi.

- Тiкай, Христе! - гукнула Загнибiдиха.

Христя, як стрiла, кинулася надвiр. Загнибiда - за нею; та спiткнувся на порозi, упав… Христя з нестямки добiгла аж до комори. Незабаром донiсся до неї нестямний крик Загнибiди: "Так тiкай, вонюча? Тiкай, паскуднюча?.." Гуп важких кулакiв, гук, зiтхання i плач Загнибiдихи.

- Ох, уб'є ж вiн її, уб'є! - гомонiла сама до себе Христя, ламаючи руки. їй хотiлося кинутися оборонити нещасну хазяйку i страшно було Загнибiди; страшно того непевного крику господинi: "Тiкай, Христе!.." Вона з ляку, не знаючи що робити, забилася аж пiд комору. Вогка земля, холодне повiтря - нiщо її не охолоджало; тiло її все вогнем горiло, хоч її наче лихоманка трусила; то палив її нестямний плач Звгнибiдихи, трусив непевний страх, що буде з нею…

Аж ось i плач, i гук затихли. Здалека почувалося важке немочне зiтхання. Далi - щось рипнуло дверима, щось, спотикаючись, вилiзло надвiр… Роздався гук i посвист… Так божевiльний гукає i свище, коли нападе його сказ. Христя припала лицем до землi, затуляючи вуха руками, щоб хоч не так доходив до неї той рiзучий посвист.

- Христе! - почувся охриплий голос Загнибiди. - Де ти? Озовися! Усе вiддам тобi… Що е в мене - все твоє… У шовки наряджу, срiблом обкую, золотом обсиплю! Чула! Озовися-бо… Бо найду - гiрше буде! - сварився вiн.

- Петре! Побiйся бога, - ледве-ледве доходив немочний голос Загнибiдихи.

- Ти знову устала? - скрикнув Загнибiда. - I не доб'єш прокляту! Лиха.година тебе не вiзьме вiд мене! Вонюча, паскуднюча, стидка-бридка!

- Легше, легше! - донеслося з улицi.

- Ось не займай лиш, хай йому! - казав другий голос.

- Чому? - допитувався перший.